Сонячні калюжі на бруківці роблять пейзажі рідного міста достойними кращих імпресіоністичних полотен. Уявляю, ніби розчиняюсь в масляних фарбах митця. Шар за шаром мій уявний художник бавиться з переливами вітрин бакалійних магазинів, відблиском трамвайних колій і складками моєї сукні. Майстер пензля, назвемо його Анрі, міг би стати невід`ємною частиною, клапаном цього міста. Він неодмінно би подорожував автостопом, допізна засиджувався на творчих вечорах, де невпевнені першокурсники декламували би бітницьку поезію у перекладі Андруховича, посміхався перехожим дітям і слухав би виключно вуличну музику. Так, бульварна музика стала б останнім фрагментом пазла його особистості, бо лише під її ритми живе все місто.
Музика вулиць проникає в найглибші станції метро, погладжує конопатих дітей, замінює звичні 2 ложки цукру в чашці сумної жінки, що сидить у літньому кафе, липне до картатих сорочок підлітків - скейтбордистів. Вона буквально стає пульсом міста, його душею і одвічною красою. Музика лікує і загоює рани. Найдешевше знеболювальне від нерозділеного кохання. Ті, хто дарує вуличні мелодії місту – мандрівники, зневірені поети, пристрасно закохані. Свої імпульси і енергетику вони віддають всім охочим, не боячись бути непотрібними зі жмутком своїх емоцій і теплоти.
Уявний Анрі надихався би кожним рухом цих відчайдушних дарувальників спокою. І неодмінно замальовував. Першим, кого б він зобразив, став Сергій Гордієнко. Простий чарівник зі старенькою гітарою і скуйовдженою бородою. Він вміє огортати своїм голосом засмаглі плечі жінок і заспокоювати навіть крикливих ворон на електропроводах, що так нагадують струни його гітари. Він грає те, що сам любить, тому й виходить це так самобутньо і захоплено. «U2», «Coldplay» та «Radiohead» він співає так, ніби пив пиво разом із цими колективами в крихітній кухні з холодним кахлем.
Мій художник зробив би декілька невеликих малюнків цього натхненного музиканта, а той розказав про свій чаклунський шлях: «Люди знаходяться на роботі, працюють кожний день, але вільного часу ніколи в них не буде. Весь їхній час продано. Я потрапив у цю ситуацію, а мені хотілося просто насолоджуватися життям».
Тому Сергій і вийшов дарувати своє тепло людям, колекціонувати їхні посмішки та відблиск очей: «Найголовніше – це не втратити емоції, які ти відчуваєш під час виступу».
Бульварний музикант багато палить, тому й не помічає, як його думки нанизуються одна за одною, мов яскраві буси перехожої жінки: «Вся увага тобі, люди просто бачать наскрізь. І я відчуваю цей кайф, відчув, що в цьому є щось цікаве. Обожнюю грати в підземних переходах. Граєш - і люди з задоволенням зупиняються, слухають і відбувається якесь чаклунство. І це найголовніше заради чого музика взагалі існує. Цей зв'язок покращує емоційний фон людей, а згодом відбувається їхня еволюція. Я граю на вулиці і відчуваю, що від мене багато залежить. Деколи один концерт може змінити все життя».
Так цей чаклун і змінює життя. Долю кожного, хто його слухає та відчуває. Сергій неодмінно змінив би життя мого уявного художника. Анрі лише в моїй уяві, але вуличний музикант і досі дарує шматки свого серця по всій Україні. Може саме зараз він у твоєму місті і саме твій колір очей він запам`ятає, перехожий?
Немає коментарів:
Дописати коментар