вівторок, 25 травня 2021 р.

"Шевченко-художник"

Мистецька спадщина Тараса Шевченка для нас не менш цінна, ніж його поезія. Не будемо забувати, що саме природний дар малювання прокинувся в ньому найпершим і вивів його з безодні кріпацького стану в мистецьку еліту.

Його художня творчість різноманітна. Вже за життя Шевченко мав заслужену славу видатного портретиста. Він виконав також великі серії пейзажів, архітектурних замальовок (зокрема з української старовини), книжкових ілюстрацій. Він першим з українців опанував техніку офорта і створив у ній ряд видатних композицій.

Оскільки Шевченко був не просто видатним художником, а видатним українським художником, в його малярство потужно втрутилась політика. Невдачі зазнав його мистецький проект Живописна Україна. Царська опала 1847 року забороняла поету не тільки писати, але й малювати. Всупереч цій забороні Шевченко під час заслання у Казахстан багато малював і став першим живописцем цього краю. З великою симпатією і теплотою малював він побут казахів, і через це користується величезною повагою казахів аж до сьогодні.

Дуже помітно, що за весь час свого заслання Шевченко не зробив жодного рисунка, який би прославляв доблесті російського війська; і в усьому його доробку – а це близько 1200 зображень! – немає жодної зарисовки архітектури Петербурга, яка була йому чужою попри довгі роки мешкання в цьому місті.







вівторок, 11 травня 2021 р.

Плетиво творчої долі Івана Марчука (до 85-річчя живописця, народного художника України)

 Плетиво творчої долі

Івана Марчука

(до 85-річчя живописця, народного художника України)


 

Іван Марчукнародний художник України, лауреат Шевченківської премії. У 2007 році потрапив до рейтингу 100 геніїв сучасності, який уклала британська газета Дейлі телеграф. У доробку майстра близько 5000 картин, котрі є на всіх континентах світу. За півстоліття творчої діяльності він провів близько 200 монографічних виставок. Протягом останніх років полотна художника експонувалися переважно за кордоном (Литва, Німеччина, Польща, Чехія, Словаччина, Бельгія, Люксембург, Угорщина, Тайланд, Йорданія, Туніс, США, Туреччина, Іспанія тощо), виконуючи  функцію народної дипломатії: утверджуючи місце України в європейському просторі, а європейського мистецтва у контексті світового.  

Його картини експонуються на всіх континентах, окрім Антарктиди, алеу болісних пошуках відповідей на одвічні питаннясвого часу йому довелося їхати світ за очі.

Давно народного художника України шанують, навіть порівнюють із Пабло Пікассо, Сальвадором Далі, Павлом Філоновим, називаючимаестро найвищого престижу”, “Рембрандтом наших днів”. Але, знаєте, про що він найбільше шкодує? Навіть не про змарновані десятиліття в Совку, не про роки вигнання, проведені на чужині. Невтомний митець скаржиться, що у ньоголише дві руки.

- Якби у мене, як у бога Шіви, їх було двадцять, я зробив би набагато більше.

Переважно не розуміючи його картини, від них не можуть відірватисяні мистецтвознавці, ні  звичайні глядачі.

Хто він, отой геній пензля? Шукач із мольбертом.

Колючий і незручний, мінливий і несамовитий Іван Марчук вірить у божественне походження і призначення мистецтва, як інструменту пізнання:

- Знаєте, без національної культури зокрема, без культури взагалі Держави нема.

У свої 85 років він не байдикує, а щодня трудиться за винайденою схемою: три години спитьтри години міркуєсімнадцять пише.:

- Для мене мистецтвоце життя й одкровення. Іншої альтернативи нема. Й водночас мистецтвоце каторга. Я працюю 365 днів на рік і без цього не можу. Це присуд долі, карма, вирок, приреченість. І ніяк мені мистецтва не уникнути. Так, трапляється, я мрію погрітися на пляжі, полежати у траві, слухаючи, як вона росте, хочу стежити, як небом пливуть хмаринки, хочу тішитися, веселитися, спілкуватись у веселій компанії, не відмовився б піти до школи, аби когось там чомусь навчити. Але раптом спиняю себе: як кортить щось зробити Самому. Непереборне бажання!


Автопортрет

У селі Москалівка Волинського воєводства, що до 1939 р. входило до складу Польщі (ниніЛановецький район Тернопільщини), у родині відомого на всю округу ткаля, 12 травня 1936 р. у світ прийшов Іван Степанович Марчук, невтомний живописець. Сталося це у бідній селянській родині, де не кожне маля виживало; двох, брата і сестру, Іван так і не побачив, тоді діти часто народжувались і часто вмирали.

Як і мільйони інших українців, із злиднями батьки та рідні боролисяКрасою.

За спогадами самого Івана Марчука, зростав віну кольорах: три рідні сестри прикрашали хату квітами, за вікном духмяно хвилювали вишні. Мені також часом здається, що Українато улюблений мольберт Всевишнього.

На все життя син запамятав, як у батьківській хаті ота ткацька ляда стукала: день i нiч, день i нiч, день i нiчІ спав батько щонайбільше годину-дві, бо працював, аби збити аршин полотна, клаптик на 75 сантиметрів.



Долі

Міряти світ власноруч збитими полотнами наважився й Іван.

Малювати хлопчик почав рано. Ітим, що знаходилося під руками і перед очима.

У ранньому дитинстві у Йванка навіть не було олівця.

Оскільки порадників в улюбленій справі не було, він навіть творчу методу вигадав: “квітамиквіти”. І тер кмітливець квіткоюпо паперу, пізніше оселив у малюнках усіх яскравих сусідів по рідному селу та письменників з місцевої бібліотеки.:

 

- От тоді ще, пацаном малим, я малював український прапор. Оце жовті півонії, довгі такі, під хатою у нас росли. І тер я пелюсткою клаптик паперу з татової сумкижовтий колір, а взяв голубу пелюстку бараболіот і синьо-жовтий прапор вийшов у мене маленький.

 


Волошки

Трохи пізніше, коли хлопець пішов у студенти, він дізнався, що так само й в іншій злиденній країні починав колись писати видатний індійський поет і художник Рабіндранат Таґор. Таткові Іванко щиро заздрив, бо Степан Марчук працював на різних паперових посадах: секретар, землевпорядник, крамар, збирач податків. По-перше, мав батько фантастично красивий почерк, по-друге, тримав про запас первозданно білий папір.

Ймовірно, вже тоді він упіймав отой погляд Бога. Більшість на краєвид тупляться, а картину не бачать.:

- Повз буденного пагорба люди проходять тисячу разів і не помічають, а коли я цей горбик намалював, опоетизував, чухають потилиці:

- Ну як так!? Біля моєї хати майже такий самий, а я на ньогонуль увагиКрасавона на кожному кроці, головневміти її побачити.

Це одна справа: побачити. Іншанамалювати так, аби інші помітили, що ти не байдужий до того, що ти оспівуєш:

- Українські хатки я люблю не тому, що яархаїчний художник... Хаткаце предмет. Розумієте, трава, жито, деревавсі вони мають конструкцію, мерехтливу, таку помяту, гілки гнуться. Коли робиш щось дрібне, для контрасту потрібний квадрат стіни, а якщо ще світло на неї пролити..


Зима

Бажання малювати у малого Івана виявилося сильнішим за відсутність пензля, бо малий забував про їжу та сон, коли брався до світотворення. Картини він залишав скрізь, де заманеться.

На Різдвяні свята трапляються дива! Коли Іван Марчук якось прийшов на новорічну ялинку, він отримав у подарунокмаленький альбомчик: сільська дитина не знала більшої радості!

Ніхто з дорослих розмови школяра про фах художника серйозно не сприймав. Батьки мріяли про доцільність земних спеціальностейхірург чи біолог. Утім, по закінченні семирічки у Москалівці хлопець поїхав вступати до Львівського училища прикладного мистецтва. І з першого разу майбутній геній сучасностіне вступив. Виявилося, що намалювати з натури звичайнісіньку склянку набагато важче, ніж з підручникапортрет вусатого Тараса Шевченка чи Миколи Некрасова. У рідному селі художників було катма, тож вступникові готуватися до прийому ніхто не порадив.

Із другої спроби вступити до училища прикладного мистецтва хлопчині вдалося. Як Іван Марчук виживав упродовж 1951-1956 рр., навчаючись на відділенні декоративного розпису? У них у родині вміли мовчки допомагати меншому:

- Моя старша сестра поїхала до Львова на роботуспеціально, щоб мене підтримати, підгодувати. Вона все життя працювала на цегельному заводі, й п'ять років, що я у Львові вчився, жив у неї...

У столиці Галичини підлітокперехворівна синдром видатного російського пейзажиста Івана Шишкіна (1832-1898). Як і улюблений попередник-мандрівник, юнак невтомно блукав лісами, вишукуючи неповторні місця для етюдів на пленері.:

- У студентські роки я ладен був годинами ходити по цій прекрасній землі в пошуках краси. Колеги пасли за мною із важкими етюдниками і сипали прокляттями в спину. Тепер я можу бувати де завгодноі в усьому знайду красу. Аби лише мати час! Дайте мені тисячоліттяі я розмалюю небо!

 

А до весни ще далеко, 2011 р.

Коли Радянська армія покликала призовника, у 1951-1954 рр. навіть на о.Сахалін пензля українець не відклав. Відслуживши у Збройних силах, Іван Марчук працював у Закарпатських художньо-виробничих майстернях художнього фонду та продовжив навчання на відділенні кераміки Львівського інституту прикладного мистецтва, який закінчив у 1965 р.:

- Я був нормальним художником, вчився ж бо аж одинадцять років: було училище у Львові, потімінститут. Але вже у ВУЗі я сказав: якщо не знайду себене відкрию власний художній світ, то полишу пензлі, та візьму лопату, сокиру, граблі, бо ж і досі яселянин, який страшенно любить ходити біля землі. Мій тато був на всю волость відомий ткач. Дехто думає, що все моє життя було засноване нитками. І це правда. Всі вважали, що нитка моя тягнеться з дитинства. Але одного разу я забув, що мій татоткач. Мені самому кортіло ткати нитку, але в іншому вигляді. І я вигадав власну техніку. Так ніхто ніколи не робив і, дякувати Богові, не робитиме. Бо для того треба мати неабиякі терплячість та вміння.


 Весна вже в дорозі

У 1965–1968 рр. молодий фахівець працював художником вІнституті надтвердих матеріалів НАН України. Невдовзі Іван Марчук познайомився з редакцією журналуРанок”, де Віталій Коротич головував як редактор. Марчук оформляв обкладинки журналу,  поетичні добірки, робив маленькі малюнки пером.:

- До Києва я потрапив із інституту за направленням. І подальші двадцять років перебував під пресом, не виставлявся. Мене нікуди не брали, нікуди не випускали. Я жив у повному вакуумі, у Совдепії життя було нестерпне, і я був просто на межі. Такою є школа виживання. Чимало часу змарновано. Тоді я працював над своєю Шевченкіаною, а в 1983-му році і, взагалі, повністю жив Кобзарем. Створив сорок дві картини, хоча жадав написати мінімум сто. Це були не просто ілюстрації, а нормальні полотна. Тепер всі вони експонуються в Каневі.

За три роки із науковою діяльністю довелося розпрощатися, бо його завжди вабив живопис. Іван Марчук точно б не вижив, якби у 1968-1984 рр., півтори декади, не працював на Київському комбінаті монументально-декоративного мистецтва.

Наче старший брат, Партія непомітно, але за всім наглядала. І живопис не був винятком. Для компетентних органів злочином було вже те, що художник не Леніна малює... Настав час пейзажів, бо до 1972 р. в Івана Марчука тривав, за самовизначенням живописця, періодГолос моєї душі”.  До 1979 р. авторські картини він ніяк не називав. Перші три графічні роботи у 1968 р. у автора за 600 карбованців придбав епідеміолог Юрій Щербак. А ось найбільшу приватну колекцію картин І.Марчукааж 15 робітколись мав Дмитро Павличко.



Не маючи офіційного статусу співця розвиненого соціалізму, у Радянському союзі визнання було не здобути. Як наслідок, до Спілки художників неформального лідера українського андеграунду не приймали, а персональні виставки доводилося влаштовувати в різних установах і організаціях, зокрема у відділі мистецтв Національної бібліотеки АН України.

Він знав, що від божевілля врятують хіба що палітра, пензель і фарби. Коли врешті-решт митцю дали власну квартиру на Микільській Борщагівці, він невимовно зрадів. Відтепер можна було сидіти на своїй кухні, що одночасно слугувала й майстернею, і днями та ночами малювати. До самозабуття. День i нiч, день i нiч, день i нiч, аби збити аршин полотна, клаптик на 75 сантиметрів. Наче йому підбадьорливо стукала ткацька батьківська ляда.



Художника завжди вважали головним українським сюрреалістом, але в радянський час, попри заступництво головних академіків та науковців країни, його так і не прийняли до Спілки художників УРСР. За двадцять років майстрові набриднули суцільні поневіряння, місяці, змарновані без замовлень, коли живеш хлібом та водою, перебиваючись випадковими заробітками.

До 1988 р. партійні чиновники від культури офіційно не визнавали творчість Івана Марчука, хоча він мав уже понад півтора десятка експозицій у різних містах колишнього СРСР. Перша персональна виставка 43-річного митця відбулася в 1979 р в  Москві, у виставковій залі на Малій Грузинській вулиці, де у киянина одну зі 100 виставлених картин придбав молодий колекціонер-початківець.

За все життя, здається, тільки один раз Іван Марчук зважився на угоду, коли покликав заміж студентку-іноземку, що, зрештою, й допомогло виїхати із СРСР.

Отож 1989 р. митець, спочаткулише по запрошенню, виїхав до Австралії, потім  опинився в Канаді, а потім були Сполучені Штати. На чужині надприродно довго тягнулися 12 років.



Загублені квіти

 

У 1990 р. митець відвідав Україну. Там відбулася його перша офіційна виставка. Сталося це в Києві, у Державному художньому музеї українського образотворчого мистецтва (ниніНаціональний художній музей України).

Із набуттям Україною суверенітету ситуація в культурі змінилась. Отож у 1996 р. живописцю присвоїли звання Заслуженого художника України, а 7 березня 1997 р. зробили лауреатом Національної премії України імені Т.Г.Шевченка. До Києва Іван Марчук перебрався в 2001 р. після вересневих терактів у Нью-Йорку. Вежі-близнюки склалися просто на очах художника.

Добром зігріте сонце


3 серпня 2002 р., “за вагомий особистий внесок у розвиток вітчизняного образотворчого мистецтва, багаторічну плідну творчу діяльність присвоїлиНародного художника України”. На церемонію вручення того звання 66-річний художник придбав перший у житті костюм, так само вперше сів за кермо власної автівки.

У 2006 р. Міжнародна Академія сучасного мистецтва (Accademia Internazionale D´arte Moderna ; via Giulio Sacchetti, 10 B/16) прийняла Івана Марчука до лавЗолотої гільдії” (Albo d’Oro) та обрала почесним членом Наукової ради Академії. Це перший випадок визнання українського художника інституцією такого високого рівня. СьогодніЗолоту гільдіюскладають 64 художники світу.

30 жовтня 2007 р. українського художника, котрий нині мешкає і працює в Києві, зарахували до Всесвітнього списку геніїв сучасності. Згідно з рейтингом британського видання “The Daily Telegraph” (2007), український художник розташувався під 78 у чарті “100 найбільших геніїв сучасності” (“Top 100 Living Geniuses”). З-поміж інших живописців до того престижногоТор 100” ввійшли: лише англієць Демєн Херст (Damien Hirst; 1965 – 16) та американець Роберт Крамб (Robert Dennis Crumb, 1943 – 20).


А доля всіх веде

Іван Марчукавтор плідний. Творчий доробок митця налічує майже пять тисяч творів, а персональні виставки годі й перераховуватиїх понад сто. Сьогодні полотна Майстра привертають увагу найвідоміших мистецтвознавців Західної Європи, Північної Америки, Австралії та інш.

Народний художник України, Шевченківський лауреат створив унікальну техніку живопису, яку критики називають пльонтанізм. Жартівливий термін вигадав сам Іван Марчук. Походить неологізм від діалектизмупльонтати” – “плести”, “заплітати”, і доволі точно описує техніку, в якій художник виконує пейзажі, ніби створені з клубочків чудернацьких ниток. Так із року в рік, день i нiч, день i нiч, день i нiч стукала ткацька бітьківська ляда, аби збити аршин полотна, клаптик на 75 сантиметрів.Так  Марчук  “вишиває фарбами”. Дивовижно змішуючи реальність і уяву, “мерехтливіконструкції та жанри, схрещуючи пейзаж із натюрмортом, портрет із жанровою сценкою, він невтомно експериментує з композицією, лінією, кольором і, зрештою, досі вчиться мислити експериментальними циклами. Його бавлять спроби тлумачити авторські картини, Іван Марчук воліє, аби глядач сприймав живопис інтуїтивно.

Ілюстратором сучасних йому подій Іван Марчук себе ніколи не бачив, бо народився він, як творець нових світів. Свого часу на власні очі побачивши, як падають вежі-близнюки в Нью-Йорку, він чекав два роки, поки розпочався новий етап творчості.

Саме так, підсвідомо вмотивовано, постав цикл картинВиходять мрії з берегів”.

 

Нині вільний художник із гнучким мисленням поділив власну творчість на десять періодів: “Голос моєї душі”, “Цвітіння”, “Пейзажі”, “Портрет”, “Кольорові прелюдії”, “Нові експресії”, “Біла планета 1”, “Біла планета 2”, “Виходять мрії з берегів”, “Погляд у безмежність”. За образотворчим стилем та малярською манерою твори кожного періоду різняться. Бо щоразу, замість звичайного мазка він винаходить новий спосіб нанесення на полотно найменших одиниць кольору, що створює дивовижне мереживо, завдяки якому досягаються неймовірне світіння й відтінки кольору.

Свого часу намалювавши малим пелюстинками півонії та бараболі прапорець України, він усе життя залишається яскравим співцем Вітчизни. Представники різних галузей знань намагаються збагнути секрет феномену Марчука і притягальної сили його таланту. Вплив його полотен на глядача можна порівняти з дією 25 кадру, що передусім діє на підсвідомість. І творить художник полотна, окрім пейзажів і портретів, виключно на підсвідомості. Сам митець говорить про це так:

- Наперед я не знаю, що малюватиму. У мене виникає один образ, другий. Рука мене сама веде. Картини мені нібито являються Збудуйте величезну стіну, таку, як Велика Китайська стіна- від Львова до Києва. Там я вчився, тут я мешкаю, і я візьмуся малювати, – заради цього житиму довго, – поки не домалюю її.

Це його вічна недоспівана мелодіяне чужа, не позичена у когось, його і лише йогоВона стала чи не найвищим проявом сучасного українського образотворчого Мистецтва. І всі шанувальники творчості Івана Степановича мають палке бажання слухати його божественну емоційну мелодію, «перелиту» на полотно, якомога довше. Плідних літ Вам, шановний Маестро, і нових цікавих знахідок на Вашому творчому шляху!

Автопортрет

 

7 травня у Музеї