Його
називали душею поетичного кіно…
15 червня 1941 року в селі Чортория на Буковині народився геній українського поетичного кіно - Іван Миколайчук.
Іван був четвертим із тринадцяти дітей Василя і Катерини Миколайчуків (до повноліття дожили десятеро). Змалку був привчений до сільської роботи, допомагав батькові на залізниці, але душа тяглася до мистецтва. Ще в 12 років у сільському аматорському театрі він у п'єсі "Безталанна" за Старицьким зіграв старого Івана, батька Софії - вистава витримала 36 показів.
Саме ця тяга до прекрасного покликала його до Чернівців - "учитися на артиста". Правда, спочатку довелося закінчити музучилище, студію при Чернівецькому облмуздрамтеатрі (тут він зустрів свою долю - Марічку), а тоді - Київський інститут імені Карпенка-Карого, майстерню до Віктора Івченка. Уже на другому курсі він стрімко увірвався в українське кіно, дебютувавши одразу в двох головних ролях - Івана Палійчука в «Тінях забутих предків» та Тараса Шевченка у фільмі «Сон».
Його називали душею поетичного кіно, аристократом духу, блискучим самородком. «Я не знаю більш національного, більш народного генія», – захоплено відгукувався про нього Сергій Параджанов. Доля послала йому 34 ролі у фільмах, більшість із яких увійшли до золотої колекції українського кіно. А, може, тому й увійшли, що їх пропустив через своє серце, засвітив своїми, одному йому притаманними, барвами Іван Миколайчук.
Його визнавали світові зірки. Фільм «Тіні забутих предків» увійшов до Книги рекордів Гіннесса за кількістю здобутих нагород. Американський астронавт Ніл Армстронґ потис йому руку і сказав: «Іване, із тобою я готовий знову летіти на Місяць!». А Жан-Поль Бельмондо, дізнавшись, що Миколайчук знімається в Болгарії, прийшов на знімальний майданчик і запросив на кілька годин до бару перед своїм відльотом. Коли їм запропонували перекладача, Бельмондо сказав: «Якщо двом таким акторам, щоб зрозуміти один одного, потрібен хтось іще, то акторська справа взагалі нічого не варта на цьому світі». Вони провели вечір удвох, так і не зронивши жодного слова.
У цей час в СРСР фільми за участю Миколайчука визнавалися «надто націоналістичними» і один за одним лягали на поличку. Майже десять років його викреслювали з усіх фільмів, поширюючи при цьому чутки, що «зірка згасла».
Він відійшов у Вічність на 47-му році життя. Майже як Шевченко, з якого почалася його кінематографічна кар’єра. Майже як Стус. Навіть у цьому в царині нашого духу вони несподіваним чином поєдналися.
Детальніше про долю Івана Миколайчука читайте за посиланням: https://bit.ly/2Au10Jc
Незнятий
кадр незіграної ролі
Іванові Миколайчуку
Його обличчя знали вже мільйони.
Екран приносить славу світову.
Чекали зйомки, зали, павільйони, -
чекало все!
Іван косив траву.
О, як натхненно вміє він неграти!
Як мимоволі творить він красу!
Бур‘ян глушив жоржини біля хати,
і в генах щось взялося за косу.
Чорніли вікна долями чужими.
Іван косив аж ген десь по корчі.
Хрести, лелеки, мальви і жоржини
були його єдині глядачі.
І не було на вербах телефону.
Русалки виглядали із річок.
Щоденні старти кіномарафону
несли на грудях фініші стрічок.
Десь блискавки – як бліци репортера,
Проекція на хмару грозову.
На плечі стрибне слава, як пантера, -
він не помітив, бо косив траву.
Іваночку! Чекає кіноплівка.
Лишай косу в сусіда на тину.
Іди у кадр, екран – твоя домівка,
два виміри, і третій – в глибину.
Тебе чекають різні дивовижі.
Кореспонденти прагнуть інтерн‘ю.
Москва. Гран-Прі. Овації в Парижі!..
Іван косив у Халеп‘ї траву.
Ліна Костенко