ГРАТАЖ ЯК МИСТЕЦТВО

Гратаж (від фр. gratter — дряпати) — особлива художня техніка, котра кінцевим результатом нагадує відбитки чорної літографії (або ліногравюри чи ксилографії), але значно простіша за засобами виконання. Інша назва техніки віскографія, бо в процесі виготовлення використовували віск.

Використання двох шарів різних фарб на одній поверхні має давню історію. Воно відоме ще зі сторіч західноєвропейської античності. Це були малюнки та написи, продряпані гострим інструментом на чорних стінах. Саме цей простий принцип пройшов заздрісну далечінь сторіч і був покладений у техніки літографії та гратажу.

Так техніка літографії потребувала особистих і трудомістких умов — літографського каменю, літографського олівця, друкарського верстата. Після нанесення малюнка на літографському камені можна було продряпувати тонкі деталі гострим інструментом. Почалися пошуки спрощення цієї техніки при збереженні того ж декоративного ефекту особливого сяйва чи навіть світлових феєрій. Тоді й народилася спрощена техніка гратажу, коли в якості основи брали твердий білий папір або картон, натирали їх воском, а віск вкривали чорною тушшю у два-три шари для отримання глибокого чорного кольору. Туші давали висохнути і вже на сухій поверхні працювали загостреним інструментом.

                  Річард Раппапорт (США) "Автопортрет", 1962

Не всім подобались лише чорно-білі малюнки і тоді, і зараз. На паперову основу почали наносити кольорові плями, що давало кольорові ефекти на кінцевому малюнку. Спрощений варіант техніки з використанням воску і чорної туші настільки сподобався, що почав використовуватись навіть для навчання дітей художніх шкіл та дитячих садків. Дорослі лише брали на себе приготування основи та сушку.

Професійні майстри у пошуку особливої виразності малюнків у техніці гратаж по своєму використовували матеріали. Віск заміняли на парафін (але ці малюнки мали недоліки) або олійну пастель. Майстри з високими вимогами до власних малюнків заміняли туш на чорну темперу, а сам малюнок продряпували декількома різними інструментами.

Митці, що використовували техніку гратаж

·         Макс Ернст 

·         Жоан Міро 

·         Томас Наст

·         Річард Раппапорт

·         Бродський Савва

Наші маленькі відвідувачі  теж полюбляють гратаж. Ще б пак! Адже це чудова можливість розвивати свою фантазію,а ще гратаж має психотерапевтичний ефект, оскільки, самостійно придумуючи сюжет для малюнка, дитина проектує на нього власні переживання, думки, почутт

 

ПОСИЛАННЯ

. https://www.wikiwand.com/uk/%D0%93%D1%80%D0%B0%D1%82%D0%B0%D0%B6

 

 

Творець української дитячої книжки (110 років від дня народження Любові Іванівни Джолос, української художниці-ілюстраторки)

Джолос Любов Іванівна народилась 6 січня 1913 року в м. Ромни у сім’ї залізничника. В 1930 р. закінчила Харківський художній технікум, а в 1936 р. – Харківський художній інститут.
Працювала в галузі станкової і книжкової графіки, плакату. у «Детиздат», журналах «Жовтеня», «Піонерія», видавництвах «Молодь», «Веселка», «Радянська школа», «Мистецтво» та інших. Голова художньої ради з графіки при Харківському художньому фонді (1964–1966).

Учасниця республіканських, всесоюзних, зарубіжних мистецьких виставок з 1939 року. Авторка естампів, ліногравюр, літографій, плакатів. 

Основні теми творів Любові Джолос: людина й природа, шевченкіана, подвиг нашого народу у Другій світові війні, людська пам'ять.

Джолос — авторка естампів, ліногравюр, літографій, плакатів. Ліногравюри вона створювала у символічно-метафоричному ключі з контрастним зіставленням штрихування, використовчи м'які ритми вертикальних та горизонтальних форм, темних і світлих мас, що створюють монументальність образів.

В ілюстраціях Джолос відобразила народний дух казок. У співавторстві з чоловіком оформила десятки дитячих книжок.

Виконувала ілюстрації до книг В.Маяковського, Т.Шевченка (1938р.), Л.Толстого (1947р.), П.Тичини, М.Рильского (1964 р.). Автор серії ліногравюр «Щоб сади цвіли» та інщих.

На початку Другої світової війни ініціювала з чоловіком випуск агітвікон та плакатів.Померла 17 жовтня 1998 року. Похована в м.Харків.

Роботи художниці зберігаються в Національних художніх музеях: Закарпатському, Харківському, Дніпропетровському, Донецькому, Запорізьському, Миколаївському, Полтавському.Колекція творів зберігається в Роменському краєзнавчому музеї.

ПОСИЛАННЯ

https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%94%D0%B6%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D1%81_%D0%9B%D1%8E%D0%B1%D0%BE%D0%B2_%D0%86%D0%B2%D0%B0%D0%BD%D1%96%D0%B2%D0%BD%D0%B0

https://romen-sula.org/dzholos-lyubov-ivanivna/

https://esu.com.ua/article-24006

 

 МИСТЕЦЬКИЙ ШЛЯХ МИКОЛИ МАЗУРА (75 років з Дня народження заслуженого художника України, члена НСХУ)

Микола Іванович Мазур – народний художник України, член Національної спілки художники України, монументаліст, скульптор, живописець-станковіст, графік, педагог, викладач кафедри дизайну

Народився 2 січня 1948 р. у Краснодарському краї (Російська Федерація). Закінчив Одеське державне художнє училище ім. М.Грекова (1963-1968 рр.). Виставкову діяльність розпочав з 1972 р., створивши роботи для більше ніж 20-ти персональних виставок. 31968 до 1979 рр. викладав у Хмельницькій дитячій художній школі: з 1973 р. – її директор.

   З 2002 р. викладав фахові дисципліни на кафедрі дизайну Хмельницького національного університету. Мазур М. І. організував творчу школу, що охоплює викладачів І студентів кафедри. Він розробив і впровадив робочі програми навчальних дисциплін, які вперше викладалися у мистецьких ВНЗ України, а також сприяв становленню методології викладання спеціальних дисциплін, завдяки чому якість навчання студентів і рівень педагогічної майстерності викладачів кафедри дизайну постійно зростають та приносять вагомі успіхи.

   Як майстер композиції, Мазур М. І. працював над художніми творами, в яких відображається дух України. Глибоке проникнення в історію, в міфи нашого краю зробили його свідомим, національним митцем. Всесвітньо відомим став Музей пам’яті жертв голодомору (Державний історико-культурний заповідник «Межибіж»), ідейним натхненником та головним виконавцем якого є Микола Іванович. Також мешканцям міста Хмельницького відомі його значущі скульптури: «Янгол скорботи» – як пам’ятник жертвам тоталітаризму, пам’ятники Подільським воїнам-інтернаціоналістам та героям-пожежникам Чорнобиля. Окрасою нашого міста стала білосніжна скульптура «Віра. Надія. Любов», виконана Миколою Мазуром разом із сином.

   За мистецьку діяльність та вагомий внесок у духовно-культурне життя України і міста Мазур М. І. нагороджений орденом «За заслуги» III ступеня, Почесною відзнакою «За заслуги перед Хмельниччиною», визнаний Людиною року в номінаціях «Митець» та «Духовність», відзначений багатьма всеукраїнськими та обласними преміями, йому присвоєно звання «Почесний громадянин міста Хмельницького».

   Твори художника є в експозиціях музеїв міст: Києва (Національний художній музей), Хмельницького (обласний художній музей), Вінниці, Чернівців, Одеси та у приватних колекціях в Україні, Англії, Бельгії, Ізраїлі, Канаді, Німеччині, США, Сербії, Болгарії, Російській Федерації.

Монументальна творчість Мазура у м. Хмельницькому розпочалася наприкінці 1970-х років, коли він отримав замовлення від Хмельницького обласного управління внутрішніх справ на побудову в міському парку (нині парк ім. Чекмана) ігрового майданчика для дітей з метою ознайомлення останніх з основними правилами дорожнього руху.

Протягом 1979-1984 рр. у парку, на площі у чотири гектари, було створено об'ємно-просторову композицію із 13 об'єктів – своєрідних металевих скульптур з елементами кінематики, які враховуючи дитячу психологію і схильність до гри, виконують функцію великих дитячих іграшок, на які можна залізти, зручно вмоститися на сидіння і, уявивши себе вправним водієм, повітряним пілотом чи пасажиром, крутити справжнє кермо, тиснути на гальма, кнопки, важелі тощо. Назви промовляють самі за себе: «Вертоліт», «Велосипед», «Паровоз», машини «Ретро», «Лев» та інші.

Наприкінці 1980-х років виникла ідея організації простору і декоративного прикрашення площі біля кінотеатру «Сілістра» (нині клуб СВ). У 1991 р. тут було встановлено 8 металевих скульптурних композицій, виконаних М. Мазуром. Вони, різні за формою (дерева і кущі з птахами, плодами, символічними людськими фігурами), створюють уявний світ Саду, з якого ніколи не відлетять птахи, а будуть завжди співати, вічно молодою буде залишатись Весна-Веснянка, закликаючи нас розділити радість пробудження землі після довгого зимового сну.

  На перехресті вулиць Проскурівської та Свободи знаходиться пам'ятник, що присвячений пам'яті жертв тоталітаризму і нагадує про трагічні долі мільйонів радянських людей. Відомо, що на Хмельниччині майже 13 тисяч були незаконно страчені, близько 60 тисяч насильно вивезені впродовж 1930-1950 рр. Це були робітники, селяни, військові, керівники підприємств та установ – численні жертви «колективізації», «розкуркулення», «шпигуни» і «диверсанти». Їх називали «ворогами народу». Але унаочнились страшні бузувірства в перші дні окупації міста німцями, коли у підвалах приміщень НКВС та нинішнього театру ляльок було виявлено захоронення жертв режиму, а пізніше, 19 вересня 1966 р. , під час будівництва нового універмагу при ритті котловану під фундамент, були виявлені останки розстріляних в'язнів.

На початку 1990-х років у міської влади виник задум вшанувати безневинно убієнних. Від задуму до відкриття монумента пройшло більше чотирьох років. У сквері, на місці колишнього розташування НКВС, поблизу приміщення обласної прокуратури, спочатку була поставлена гранітна плита з означенням, що тут буде встановлено «Пам'ятний знак жертвам сталінських репресій», а 4 серпня 1998 р. , на сьому річницю Незалежності України пам'ятник було відкрито.

Цей пам'ятник, що його названо Ангелом скорботи, виник в уяві молодого скульптора Богдана Мазура і був втілений ним у співавторстві з батьком – Миколою Мазуром.

  Скульптори разом з архітектором В. Козубенко створили пам'ятник-символ, що не лише увічнив пам'ять про жертви насилля, але й об'єднав і примирив людей різних поколінь і націй, різних релігійних конфесій і політичних поглядів. Цим символом став Ангел, що зійшов з небес і ніби призупинився на мить у нині такому благословенному місці, серед дерев і квітів. На пам'ятнику скромний, але багатомовний напис: «Мешканці міста – жертвам репресій».

Пам'ятник  «Віра. Надія. Любов»

Коли на майдані Незалежності знесли пам'ятник колишньому вождю, постало питання: що зробити на цьому місці? Оголосили конкурс серед митців і за його підсумками зупинилися на проекті Миколи та Богдана Мазурів. Це було ще у 2002 році. Згодом у Києві приступили до роботи. «Пісні землі Подільської» – саме така перша назва скульптури. Але пам'ятники, як і люди, тяжко виношуються, важко народжуються та мають свій неповторний вигляд. Від задуму до втілення пройшло десять років…

  Спершу головний монумент області планувалося вилити з бронзи. Але зупинилися на новітньому сплаві полімерних смол, на вигляд схожого на мармур. Вагомим аргументом стало те, що вартість виготовленого з нього пам'ятника значно дешевше. Цей матеріал дуже надійний. Його використовують у будівництві літаків та багатьох інших міцних конструкціях. Саму скульптурну композицію відлили на Київському заводі «Ленінська кузня». Її унікальність не лише в художньому вимірі, а й технологічно: складається з понад 800 деталей, які з'єднані між собою анкерними болтами.

Пам'ятник висотою 9 м, шириною – 7,5 м. Згідно з офіційною версією, в основі композиції – постаті трьох давніх українських берегинь: Віри, Надії та Любові. Тріада розміщена на великому колі, яке символізує вічне, нерозривне коло буття і спадкоємності поколінь.  У цьому ж колі є фігури лелек, кетяги калини, грона винограду – символи родючості і єдності, рушники, якими здавна українські матері благословляють своїх дітей. А на зворотньому боці композиції кобзар з кобзою – виразник дум і надій українського народу.

ДЖЕРЕЛА

https://odb.km.ua/index.php?dep=1&dep_up=358&dep_cur=360#gsc.tab=0

https://allref.com.ua/uk/skachaty/Monumental-na_tvorchist-_rodini_Mazuriv_u_m%7C_Hmel-nic-kiiy?page=5