середа, 27 січня 2021 р.

Іван Макарович Гончар (110 років від Дня народження)


Іван Макарович Гончар  

Народився 27 січня 1911 року в багатодітній (8 дітей) селянській родині в селі Лип'янка, тепер Шполянський районЧеркаська область,Україна.

Навчаючись у 4-му класі, здобув 1-ше місце на районній художній виставці.


Іван Гончар з матір’ю

1927 року до його села приїхав музикант і фольклорист Максим Коросташ, який, дізнавшись про талановитого хлопця, взяв його під свою опіку, допоміг поступити в Київську художньо-індустріальну школу й оселив у своїй квартирі на Гоголівській вулиці. У цей час І. Гончар мав змогу зустрічатися з музикознавцем Климентієм Квіткою та письменницею Оленою Пчілкою.

1930 — закінчив Київську художньо-промислову школу (майстерня В.Климова).

19311936 — навчався в Київському інституті агрохімії та ґрунтознавства.

Як скульптор виступив у 1930-х роках роботою «Шевченко у дяка».

За участь у Другій світовій війні, яку закінчив у Берліні, отримав орден Вітчизняної війни II ступеня, медалі «За відвагу»«За перемогу над Німеччиною». По закінченні війни йому вдалося попрацювати у Віденській академії мистецтв, поїздити містами Європи, замальовуючи її архітектурне обличчя.



Працював у галузі станкової та монументальної пластики. Скульптурним творам Гончара притаманні сміливе моделювання форми, динамічні композиції, портрети — чітко окреслені характери.

Зібрав велику колекцію етнографічних матеріалів, творів народного мистецтва. Створив перший в УРСР приватний музей, який облаштував у власному будинку, спорудженому на виділеній Спілкою художників УРСР землі — неподалік від Києво-Печерської лаври.

Експонати для музею збирав під час імпровізованих експедицій Україною. Колекція налічує 7 тисяч предметів: ікони, народний одяг, дерев'яні скульптури, музичні інструменти, іграшки, вироби з металу. Окремий масив колекції становлять 20 тисяч архівних світлин із різних регіонів України.

Музей було відкрито для загального огляду 1959 року. Невдовзі він став одним із найвідвідуваніших місць у Києві. Тут збиралися шістдесятники, сюди приходили закордонні гості. Навіть державні туристичні організації потайки водили до нього іноземців. З популярністю Гончара як колекціонера почав зростати й тиск на нього. Петро Гончар пригадує, що вже наприкінці 1960-х рр. були перші погрози — нарівні зі словесними атаками вдавалися й до конкретних дій: одного разу підпалили двері, згодом згоріла майстерня у дворі. Відверте роздратування першого секретаря ЦК КПУ Петра Шелеста викликала подвижницька діяльність Івана Гончара. Зібрана ним колекція унікальних етнографічних експонатів не поступалася за своєю цінністю збіркам ряду провідних державних музеїв. Петра Шелеста непокоїла та обставина, що «приватну збірку українського народного мистецтва в будинку скульптора І. Гончара систематично відвідують представники різних областей республіки, в тому числі націоналістично настроєні елементи, які використовують своє перебування там для ідеологічного впливу на відвідувачів». У 1968 Шелест підтримав комплекс заходів Комітету держбезпеки при РМ УРСР, які мали примусити Гончара передати зібрані ним старожитності до державних музеїв. Дізнавшись через рік, що музей І. Гончара продовжує існувати Шелест, звинуватив спецслужби у бездіяльності.

1972 року І. Гончара виключили з КПРС з одночасною вимогою передати збірку в державні музеї. Ця подія стала великим ударом для митця. Втратити партійний квиток означало втратити роботу, бо тоді все робилося через держзамовлення. «Його могли посадити, але на те не було вагомих причин: він не боровся з владою, правильно цитував думки Леніна щодо розвитку нації, — згадує Петро Гончар. — Звісно, його провокували: підсилали людей, які просили за валюту продати старожитності. І якби він продав, то це був би привід — торгує за валюту. Крім того, він був настільки впливовий своїм просвітництвом, що його знали за кордоном».

У серпні 1973 року за рішенням Київського бюро обласного комітету КПУ заборонено для демонстрування кінострічку «Соната про художника», присвячену відомому українському скульптору і музейнику І. Гончару (режисер В. Шкурін).

На основі своєї збірки І. Гончар уклав альбом «Україна й українці» — певну місцевість ілюстрував фотографіями характерних типажів місцевих мешканців, замальовками церков і жител, зразками вишивки, ткацтва, гончарства. Все це супроводили підписи, зроблені каліграфічним почерком. З цієї праці утворилося 18 томів унікальних даних.





Помер від лейкемії в лікарні у Феофанії. Похований у Києві на Байковому кладовищі, поруч із могилами Івана Світличного та Івана Миколайчука. Того ж року (1993) хатній музей Івана Гончара став державним.

Продовження справи Івана Гончара

Музей Івана Гончара

1993 року на базі приватної колекції Івана Гончара засновано Український центр народної культури «Музей Івана Гончара» — державний всеукраїнський спеціалізований науково-дослідний культурно-освітній заклад, розташований у Києві по вул. Івана Мазепи, 29 (колишня канцелярія генерал-губернатора).

Із 18 томів альбому «Україна й українці» станом на 2011 р. вийшли друком три: «Україна й українці. Загальний том», «Україна й українці. ГаличинаБуковина», «Україна й українці: Київщина Лівобережна». На вересень 2011 року заплановано вихід ще кількох томів.

“Прийду я з міста в свою рідну хату-музей – і ніби прийду з чужої країни в свою рідну. Вирує Хрещатик, гомонять вулиці і установи сивого Києва чужою, хоч і сусідньою мовою, а моя хата дзвенить рідною мовою, рідною піснею. Скрізь по місту кують брехні проти мого народу, плюють йому в душу, об’їдають його, зневажають його, лицемірять і обпльовують його. А в моїй хаті своя свята правда, палке серце народу, його теплий дух, що огріває наші змучені душі”.

Так записав у своєму щоденнику 2 квітня 1969 року Іван Гончар, скульптор, заслужений діяч мистецтв УРСР.

Джерела: https://ukurier.gov.ua/uk/articles/nezabutnij-ivan-gonchar-sotvoriv-svitlinnu-sagu-uk/

https://honchar.org.ua/p/ivan-honchar-schodnya-1960-1963/

https://www.facebook.com/khramhohm/posts/1838724632946902

https://honchar.org.ua/

Посилання на відео про життєвий та творчий шлях митця:

https://www.facebook.com/watch/?ref=saved&v=709652329751605

https://www.facebook.com/suspilne.oko/posts/1586658321537094



пʼятниця, 22 січня 2021 р.

Данило Георгійович Нарбут

 

Данило Георгійович Нарбут

– син видатного художника-графіка Георгія Нарбута; заслужений художник України (1990), народний художник України (1994) та лауреат Державної премії імені Тараса Шевченка (1996).


Данило Нарбут – син Георгія Івановича Нарбута, відомого українського художника-графіка, який ще 1912 р. означував свої національні козацькі корені в підписі під родинним гербом “мазепинець полку Черниговского, Глуховской сотни, старшинській син и гербов и эмблемат живописець”.  Коли Георгій Нарбут помер, Данилові було лише чотири роки. Батька свого він майже не пам’ятав, але все життя залишався відданим його суспільно-естетичним ідеалам. Данило Нарбут неодноразово повторював слідом за батьком: “хочу віддати Україні всі свої сили”.  І саме через ці патріотично-безкомпромісні наставляння ще за життя Данило Нарбут зажив великої слави серед шанувальників його таланту, а також любові, хто мав за щастя зустрічатися з ним, спілкуватися, радіти за рідне виплекане ним мистецтво і милуватись з цим великим життєлюбом усім українським народним – селом, небом, городами, хатами, людьми на базарах, дідом Корнієм, бабами Катериною, Люською, рідною для нього Черкаською землею; жити пам’яттю про козацьке лицарство, про отаманів Холодного яру Василя, Петра, Семена Чучупаків, Іларіона Завгороднього, Федора Уварова, Івана Лютого-Лютенка, Пилипа Хмару, жити вірою в прийдешнє, жити і творити, бо якщо не творити, то нащо таке життя; хто мав за щастя спілкуватися з Данилом Нарбутом, той ніколи не забуде зустрічей з ним.

Данило Нарбут народився 9 (22) січня 1916-о року у Петрограді. Навчався малюванню з семи років; з чотирнадцяти працював у декоративній майстерні Київського театру опери та балету. У 1936-у році був заарештований і засуджений за антирадянську діяльність. Його звинуватили у “несообщении о тайном сговоре против советской власти”. Художник два роки провів у виправно-трудових таборах посиленого режиму з подальшою висилкою і забороною жити у Києві. Справжня причина його арешту та засудження невідома й до цього часу; впродовж життя Данило Георгійович був переконаним українським націоналістом. На початку 1990-х років стояв біля витоків УНА-УНСО.

У 1939-у році Нарбут пішов добровольцем на Другу Світову війну.

1941 під Каневом потрапив у німецький  полон, згодом був звільнений, перебував на окупованій території. Працював у театрах Києва, КовеляКоломиї. На час закінчення II світової війни перебував в Австрії. Після повернення в Україну працював художником у Луганському, Чернівецькому, Івано-Франківському та ін. театрах. 1965–70 – головний художник Черкаського музично-драматичного театру.

Усього митець оформив близько 250 вистав в різних театрах України, з них п’ята частина – на черкаській сцені. Він привніс до театру високу національну образотворчу ідею. Також Данило Георгійович створював оригінальні театральні костюми: не лише відтворював епоху, побут, а й розкривав внутрішній світ героїв вистави. Прекрасно знав історію костюма, його етнографічні особливості, умів виразно і принципово точно використати це на сцені. Черкаський період вважається часом розквіту мистецького таланту Нарбута. Після виходу на пенсію зайнявся станковим живописом на історичну й фольклорну тематику.

Самобутня творчість Нарбута зросла на українському грунті: її витоки знаходимо в героїчному епосі, в народних піснях і баладах, в козацьких думах, в легендарному образі козака Мамая. Звертаючись до давньої української народної картини, Нарбут створив серію полотен “Козак Мамай”. Перші спроби були навіяні відомим романом О. Ільченка «Козацькому роду нема переводу». До речі, Д. Г. Нарбут був чудовим декоратором та ілюстратором. Перші його твори, що були придбані Черкаським краєзнавчим музеєм (для майбутнього Художнього музею), це ілюстрації саме до цього роману. Нарбут осучаснив свого Мамая: козаки наче живуть серед нас, вони – учасники минулих та повсякденних подій. У творі, присвяченому П. О. Білецькому, Мамай зображений червоноармійцем, поверх гімнастерки в нього червоний козацький жупан. Як і в народних картинах, зображення має оригінальний супроводжувальний текст: “Завжди в борні за честь і за свободу козак Мамай – улюбленець народ”. Можна бути переконаним, що Нарбутівський козак Мамай став віссю його життя, набув його генетично-біографічних рис. Мандрівний козак з бандурою, стомлений у своїй скорботі самотинно сидить в зоряній ночі, занурений думками у свою печаль – такою картиною Д. Нарбут передав своє горе про втрату близької людини – матері. Картина має промовисту назву “1981 року 6 серпня померла МАТИ” (1995). Інша його картина “Сидить Мамай у тіньочку, у вишневому садочку” (1996) повна оптимізму, жаги до життя та українського колориту.

“Сидить Мамай у тіньочку, у вишневому садочку”

Своїм нащадкам митець залишив роботи, присвячені історії Київської Русі, життю волелюбного козацтва, природі України, полотна на теми українських свят і обрядів, народного побуту та історичних героїв. Портретна галерея українських гетьманів і полковників – помітний малярський вклад митця у відроджувану історію українського народу. Зокрема, Шевченківську премію художник отримав за портретні серії “Сподвижники Б. Хмельницького”, “Гетьмани України”, а також за філософсько-історичне полотно “Страшний суд”.



Картини Данила Нарбута з народознавчо-етнографічної тематики демонструють знання автором давньої міфології, демонології, обрядів і звичаїв. До таких робіт відносяться полотна “Колядки”, “Щедрий вечір”, “Скоморохи”.

                                                    “Щедрий вечір”

 Остання серія його робіт – “Квіти України” – вдало поєднує символіку образів, утверджує перемогу добра на Землі, що є головним лейтмотивом творчих надбань художника. “Квіти України” виглядає своєрідним заповітом. Усе, що український народ на генетичному рівні утримував, – міфи, звичаєвість, обрядовість, вірування, одухотворення своє і світу довкола – прагнення до прекрасного, в серії майстра знайшло образне втілення.

“Цвіт папороті”

“Любисток”

 Режисери кіностудії ім. Довженка, знімаючи фільми про козаччину, часто зверталися до Нарбута за консультаціями, бо краще ніхто не давав порад щодо одягу та зброї.

                                                “Вибори кошового”

                                                                                  

“Рушники”

3 березня 1998 р. у вісімдесят два роки помер Данило Нарбут. Смерть підкралася до нього зненацька. На мольберті Данила Георгійовича залишилася незакінчена велика ікона-триптих “Святі землі Руси-України”.

Роботи Данила Георгійовича Нарбута прикрашають багато музеїв України та зберігаються у приватних збірках Австралії, Бельгії, Німеччини. Велика серія, об’єднана однією назвою “Гетьмани України”, експонується в музеї Б. Хмельницького при національному Чигиринському заповіднику. Та, безперечно, найбільша колекція робіт різних періодів творчості Майстра, багатьох тематичних напрямків, близько 150 полотен, що досить повно характерризують непересічну особистість автора, знаходиться в Черкаському музеї. Черкаська дитяча художня школа, що носить його ім’я, формує власний музей майстра. Таким чином, Данило Георгійович Нарбут – справжній син свого народу, український інтелігент, який через усе життя проніс любов до України, який робив усе від нього залежне, щоб відродити українські традиції, українську мову, українське минуле. На нашу думку, дуже важливо вивчати життя таких непересічних людей, як Д. Г. Нарбут, для того, щоб молоде покоління українців на прикладі їх життя, їхньої творчості розвивалося, росло, викохувало в собі любов до Батьківщини, рідного краю, українського народу. Неможливо побудувати сильну, високоморальну державу без покоління патріотів, відданих синів та дочок свого народу, ненькиУкраїни. І саме Данило Нарбут, як інтелігент з “великої” літери є і завжди буде взірцем для наслідування прийдешнім та майбутнім поколінням.




Книги про Данила Нарбута:

Нарбут Данило Георгійович. Виставка творів. Каталог. Львів, Книжково-журнальне видавництво, 1964.

Микола Негода. Данило Нарбут. Нарис про життя і творчість художника. Черкаси, Сіяч, 1996.

Данило Нарбут. Альбом. За редакцією М. Маричевського. Київ, 1999.

Народний художник України Данило Нарбут: бібліографічний покажчик. Черкаси, 2006.

 

Джерела:

 

http://uartlib.org/ukrayinski-hudozhniki/narbut-danilo/

http://resource.history.org.ua/cgi-bin/eiu/history.exe?&I21DBN

http://dspace.nbuv.gov.ua/bitstream/handle/123456789/72479/8-Sp%D1%96rk%D1%96na.pdf?sequence=1

http://chobd.ck.ua/index.php/2011-05-25-09-11-37/interaktivni-resursi/mystetstvo/157-mistetska-cherkashchina-2?start=1

 

середа, 20 січня 2021 р.

Вольфганг Амадей Моцарт " Симфонія серця" (До 265-річчя від дня народження австрійського композитора)

 

Вольфганг Амадей Моцарт Симфонія серця” 

(до 265-річчя від дня народження австрійського композитора)



Вóльфганг Амадéй Мóцарт (нім. Wolfgang Amadeus Mozart ) повне ім'я Йоганн Хризостом Вольфганг Теофіл Моцарт 27 січня 1756 — 5 грудня 1791) — австрійський композитор і музикант-віртуоз. Один з найпопулярніших класичних композиторів, Моцарт зробив великий вплив на світову музичну культуру. За свідченням сучасників, Моцарт мав феноменальний музичний слух, пам'ять і неперевершену здатність до імпровізації.

На відміну від багатьох композиторів XVIII століття, Моцарт не просто працював в усіх музичних формах свого часу, але і добився в них великого успіху. Багато з його творів визнані шедеврами симфонічної, концертної, камерної, оперної і хорової музики. Творчий доробок Моцарта становить понад 600 творів: 41 симфонію, понад 19 опер, велику кількість інструментальних концертів (зокрема 27 фортепіанних), 13 струнних квартетів, 35 сонат для скрипки, “Реквієм” та багато інших інструментальних та хорових творів. Музика Моцарта, створена під великим впливом Йозефа Гайдна, стала вершиною класичної епохи за чистотою мелодії та форми. Разом з Гайдном і Бетховеном належить до найбільш значних представників Віденської класичної школи. Біографія Моцарта (особливо обставини його ранньої смерті) була предметом спекуляцій і суперечок, лягла в основу художніх вигадок і розхожих міфів.

Посилання: Відео про життя та творчість  https://www.youtube.com/watch?v=ZSwcVMIbkAs


Майбутный композитор, Вольфганг Амадей Моцарт(з нім. Wolfgang Amadeus Mozart) , народився 27 січня 1756 року в родині Леопольда Моцарта, скрипаля і композитора при дворі Зальцбургського архієпископа в Зальцбурзі і був хрещений на другий день життя в соборі святого Руперта. Схильність до музики проявилася у Моцарта в ранньому дитинстві, йому було приблизно три роки. Його батько Леопольд – один з провідних європейських музичних педагогів того часу. Він навчив сина основам гри на клавесині, скрипці і органі.

Геніальна обдарованість дозволила Моцарту вже з чотирирічного віку писати музику, дуже швидко оволодіти мистецтвом гри на клавірі, скрипці, органі. Батько вміло керував заняттями сина. У 1762 році батько забирає сина і дочку Анну з собою в артистичну подорож по Європі. Тоді ж Вольфганг написав свій перший твір. Всі захоплювалися його талантом – при Дворі курфюрста Баварії в Мюнхені, при Імператорському дворі у Відні та Празі, при дворах в Манґаймі, Парижі, Лондоні та Гаазі.

Перебуваючи 1770 року у Римі Моцарт був удостоєний аудієнції папи Климента XIV – вражений талантом 14-річного музиканта, папа нагородив його однією з найвищих католицьких відзнак – Орденом Золотої шпори.

У поїздках Вольфганг знайомився з музикою різних країн, освоюючи характерні для епохи жанри. Так, знайомство з Й. К. Бахом у Лондоні, викликає до життя перші симфонії (1764 рік). Вони наслідували галантний, жвавий та енергійний стиль музики Йоганна Крістіана, який став вчителем хлопчика.

У Відні 1768 року він отримує замовлення на опери в жанрі італійської опери-buffa – «Удавана простачка» і німецького зінгшпіля – «Бастьєн і Бастьєнна». Роком раніше в Зальцбурзькому університеті була поставлена шкільна опера «Аполлон і Гіацинт».

Особливо плідним було перебування в Італії, де Моцарт удосконалюється в контрапункті у Дж. Б. Мартіні (Болонья), зустрічається з Н.Піччіні і Дж.Б.Саммартіні в Мілані, з Н.Іоммеллі, Дж.Ф. Майо і Дж.Паізіелло які очолювали неаполітанську оперну школу. Ставить в Мілані оперу-серіа «Мітрідат, цар понтійський» (1770 рік), а в 1771 році оперу «Луцій Сулла». За наполяганням Мартіні він був екзаменований у відомій Болонській філармонічній академії і був прийнятий в члени цієї академії.

Та незважаючи на талант сина, не знайшовши для Вольфганга відповідного місця служби в Італії, Леопольд і Вольфганг були змушені повернутися в Зальцбург для виконання обов’язків придворного концертмейстера у архієпископа графа Ієроніма Коллоредо.

Залишаючись в Зальцбурзі, Моцарт цілком віддався композиції: в цей час з’являються симфонії, дивертисменти, твори церковних жанрів, а також перший струнний квартет – ця музика незабаром забезпечила автору репутацію одного з найталановитіших композиторів Австрії.

У 1777-79 роках Моцарт робить невдалі спроби влаштуватися в Мюнхені, Мангеймі, Парижі. Поїздки в ці міста принесли, однак, багато емоційних (перша любов – до співачки Алоїзії Вебер, смерть матері) і художніх вражень, що відбилися, зокрема, в клавірних сонатах (ля мінор, ля мажор з варіаціями та “Rondo alla turca”), в Концертній симфонії для скрипки і альта з оркестром та інші. Окремі оперні постановки – “Сон Сципіона” (1772 рік), “Цар-пастух” (1775 рік), обидві в Зальцбурзі; “Уявна садівниця” (1775 рік, Мюнхен).

У січні 1781 року при дворі курфюрста Карла Теодора була поставлена опера Моцарта “Ідоменей, цар Критський”.

Прибувши з Мюнхена до Відня, куди попрямував на коронаційні урочистості архієпископ, Моцарт порвав з ним, відмовившись повернутися в Зальцбург.

Чудовим віденським дебютом Моцарта став зінгшпіль “Викрадення із сералю” (1782 рік). Тоді ж він одружується на Констанці Вебер – молодшій сестрі Алоїзії.

У цей час Моцарт знайомиться з Йозефом Гайдном – це знайомство переростає у міцну багаторічну дружбу та значний творчий взаємний вплив. У відомому листі від 1785 року Моцарт присвячує Гайдну свій цикл з шести квартетів.

У 1784 році Моцарт стає масоном, цей крок безпосередньо відбивається на його творчості та подальшому житті. У той час багато відомих у Європі вчених, поетів, письменників, музикантів входили в масонські ложі (Гайдн також був масоном), масонство розповсюджувалося і в придворних колах.

У цей час Моцарт починає тісно співпрацювати з придворним лібреттистом Л. да Понте. Л. да Понте сприяв постановці на сцені Бургтеатру опер, написаних на його лібрето: двох оперних шедеврів Моцарта – “Весілля Фігаро” (1786 рік), яку він написав всього за 6 тижнів і відразу ж після її написання приступив до роботи над оперою «Дон Жуан», що мала ще більший успіх в Празі в 1787 році. “Весіля Фігаро “ завоювала величезну популярність у Празі. Моцарт був запрошений диригувати кількома виставами. У січні 1787 року він та його дружина Констанца провели близько місяця в Празі. Директор оперної трупи Бондіні замовив йому нову оперу.

Опера “Дон Жуан” була вперше представлена в Празі 29 жовтня 1787 року. Тріумф цієї опери можна вважати вершиною творчого шляху геніального композитора.                                                                                   

 Посилання на відео:

https://www.youtube.com/watch?v=uE2l7YeERjk 

https://www.youtube.com/watch?v=8OZCyp-LcGw




 



У травні 1787 року помирає батько композитора.

Після повернення до Відня наприкінці 1787 Моцарта почали переслідувати невдачі, а під кінець життя – злидні. Постановка Дон Жуана у Відні в травні 1788 закінчилася провалом.

Зважаючи на безнадійність ситуації, що склалася у Відні, у квітні 1789 року Моцарт вирішив зробити концертну поїздку до Берліна, де сподівався знайти собі місце при дворі пруського короля Фрідріха Вільгельма II.

Останніми безсмертними творіннями моцартівського генія стали опера “Чарівна флейта”,замовлена у 1791 році Е.Шіканедером – письменником, актором, імпресаріо, давнім другом Моцарта – і скорботний величний ”Реквієм”, не завершений композитором.

Опера “Чарівна флейта” (в лібретто Е. Шиканедера використано багато джерел)  – один з найяскравіших прикладів моцартівського художнього синтезу. Під покровом чарівної казки з заплутаним сюжетом ховаються утопічні ідеї мудрості, добра і справедливості, характерні для епохи Просвітництва (тут також позначився і вплив масонства – опера багата на масонську символіку). 

  Посилання на відео:

https://www.youtube.com/watch?v=NB2pNxQT1YI


Раптовість смерті Моцарта, таємничі обставини замовлення ”Реквієму” ( Історія написання “Реквієму” Моцарта досить цікава. Одного разу композитора відвідує таємничий незнайомець в чорному і замовляє йому “Реквієм”. Як потім виявилося, цим незнайомцем був посланець графа Франца фон Вальзегг-Штуппаха, який хотів видати твір за свій. Граф був музичним дилетантом, він любив виконувати в своєму палаці чужі твори під виглядом своїх, а реквієм вирішив відслужити по покійній дружині. Моцарт працює над твором, але погані передчуття не залишають його. Йому здається, що він пише цей реквієм для себе. Доробив “Реквієм” його учень Франц Ксавер Зюсмайер, який прийняв раніше участь в роботі над оперою “Милосердя Тита”.), поховання в загальній могилі – все це дало привід до поширення легенд про отруєння Моцарта, які не отримали жодних підтверджень.                                                  

Посилання на відео: https://www.youtube.com/watch?v=MlAuHoRXLes



 Втілюючи характерні риси віденської класичної школи, Моцарт узагальнив досвід італійської, французької, німецької культури, народного і професійного театру, різних оперних жанрів і ін.

У 1862 році Людвіг фон Кехель видав каталог творів Моцарта в хронологічному порядку. З цього часу найменування творів композитора зазвичай включають номер за Кехелем – так само, як твори інших авторів зазвичай містять позначення опусу. Вказівник Кехеля шість разів переглядався. У 1964 видавництво “Брайткопф і Хертель” (Вісбаден, Німеччина) опублікувало глибоко перероблений і доповнений вказівник Кехеля. У нього включено чимало творів, для яких доведено авторство Моцарта і які не були згадані в більш ранніх виданнях.

Творчість геніального австрійського композитора Моцарта вражає своєю багатогранністю. Проживши неповних 36 років, він створив безліч творів у всіх існуючих в його епоху жанрах і формах. Але, на відміну від Гайдна, основне значення якого полягало в області інструментально-симфонічної та камерної музики, Моцарт залишив у всіх жанрах, в яких він писав, твори неминущого значення. Його симфонії, опери, твори для хору з оркестром, квартети, тріо, сонати, концерти однаково значні і досі вважаються найвищим рівнем музичної думки. Як музикант він синтезував усі досягнення минулого, довівши до досконалості всі музичні жанри і перевершивши майже всіх своїх попередників.


  Джерела: https://dovidka.biz.ua/motsart-biografiya-skorocheno/

https://muzabetka.com.ua/biograf_mozart.html


Послухати найкращі твори композитора ви можете за  посиланням:

            https://www.youtube.com/watch?v=Rb0UmrCXxVAhttps