ARТ- територія

вівторок, 2 лютого 2021 р.

Легенда української музики Андрій Кузьменко

Згадуючи Добряка: цитати та пісні Кузьми Скрябіна, які не залишать вас байдужими

2 лютого минає 6 років з дня загибелі Андрія Кузьменка. Він завжди говорив та співав те, що думав. Можливо, саме тому його пісні не втрачають своєї актуальності й досі. Його щирості, відвертості та справжності нам дуже бракує. Згадуємо проникливі цитати того, хто жив, як умів, але завжди “посміхався широко”. Кузьма Скрябін не боявся відверто висловлювати свої погляди. Він завжди говорив те, що думав, та не зраджував свої переконання. Кодекс честі Андрія Кузьменка вартий поваги!У кожного є своя улюблена пісня. Пропонуємо сьогодні згадати вислови Андрія Кузьменка та його пісні.

До вашої уваги найяскравіші цитати Кузьми, які зворушать вас до глибини душі:

Про творчість

“Більше нічого не вмію, як римувати слова і під музику викладати якісь ідеї. Часом вони мудрі і глибокі, а часом – поверхові і ржачні. Але в них завжди є суть”.

“Моє головне джерело енергії – слухачі. Буває, виходиш на сцену зовсім розбитий, з високою температурою, а зал починає тобі підспівувати, причому тексти знає краще від мене, – хворобу, як рукою знімає.”

“Маю багато кумирів. Схиляю голову перед Клуні. Він такий стриманий. Джеймс Стонтон – чувак, на якого хочеться бути схожим будь-якому нормальному пацану. Він дуже кльово виглядає і б’ється. У музичному плані – таких купу, і більшість із них удвічі молодші за мене”.

Про Україну і патріотизм

“Я в свої 46 років розумію, що нейтральним бути не можна. Після місяців війни виходить, що є два паралельні світи: в одному йде війна, а в іншому – вона не йде. Причому на території однієї країни. В одному – гинуть люди, а в другому – абсолютно не поміняли спосіб свого життя: ходять по салонах краси, по дорогих ресторанах, ведуть світські бесіди, витрачають гроші і абсолютно не переймаються ні матеріально, ні духовно за те, що відбувається в нашій країні. Війна не може бути на якійсь певній частині території, якщо вона заходить, то це біда для всіх. І тому нейтральним бути не можна”.

Про життя і людяність

“Колись мені часто давали поради. Я не прислуховувався, бо був дурний. А тепер не прислуховуюсь, бо вже мудрий. Тоді тратив час на то, щоб обламати собі роги. Тепер змушую себе прислухатися до порад людей, які досягли більше, ніж я”.

“Якщо у вас немає гармонії – то беріть гармонь і гармонуйте!”

“Хотіти в цьому світі – взагалі велике щастя. Треба дякувати Боженьку, що ти ходиш на двох ногах і що в тебе нічого не болить. Не розумію тих, хто каже: “О, голова болить” чи “Не знаю, у яких туфлях в театр іти”. Брав би мухобійку із другого боку по чолі. Сходіть в “Охматдит” і подивіться на тих діток, які ще не прийшли у світ, а вони вже із тих списків викреслені”.

“Якщо хтось плюнув тобі на плечі, є надія на те, що він просто не доплюнув на того, хто йшов перед тобою.”

“Чим більше хочеш взяти від життя – тим менше воно хоче тобі дати”.

Про кохання та рідних

“Ми любимо один одного і вміємо прощати, тому нам цікаво бути разом. Ми можемо послати один одного, але тут же обійняти і поцілувати. Але це треба виростити, як квітку. Цього не розкажеш – це треба прожити“.

“Мій дім – єдине в світі місце, де мене люблять і чекають незалежно від того, хто я і скільки заробляю. Я ніколи не зраджу найближчих мені людей.”

“Помітив, що для того, щоб зробити людину щасливою, не потрібні якісь величезні простори. Досить включити фантазію і облаштувати той мінімум, який вже є, щоб відчувати себе краще”.

Про оптимізм

“Колись Чехов сказав дуже життєву річ: кожна дія, яку ми робимо зараз, вже в цей момент впливає на наше майбутнє. Можна опустити руки, сказати: немає грошей, немає бажання… А можна засукати рукави і вже зараз починати плекати своє майбутнє!”

“Я впевнений, якщо людина щаслива, вона скрізь знайде привід для гарного настрою…”

Посилання:

http://bit.ly/2Z8hMaY (відео про Кузьму Скрябіна)

https://suspilne.media/101140-ak-dobre-ti-znaes-tvorcist-gurtu-skrabin-krosvord-na-cest-andria-kuzmenka/ (Як добре ти знаєш творчість гурту "Скрябін". Кросворд на честь Андрія Кузьменка)

https://shlyahta.com.ua/zhaduiuchy-dobriaka-25-tsytat-kuzmy-skriabina-iaki-ne-zalyshat-vas-baiduzhymy/?fbclid=IwAR0pYS_TQ1Zyg6l3N4Q4WEqu1Jfybt9mGoZL6TmdpWF941I6p7g1hhHD1SQ ( цитати )

Пісні:

https://www.youtube.com/watch?v=oJQ0aGL_yis

https://www.youtube.com/watch?v=C8igUwmAxxQ

https://www.youtube.com/watch?v=bMsv1QxuLwE

https://www.youtube.com/watch?v=6vDGEn3OEM8

https://www.youtube.com/watch?v=tnFlh1aMg2k

https://www.facebook.com/goryshche/videos/350307118849875/

Книги:

середа, 27 січня 2021 р.

Іван Макарович Гончар (110 років від Дня народження)

Іван Макарович Гончар
український скульптор, графік, маляр, етнограф, колекціонер.
Заслужений діяч мистецтв УРСР (1960), народний художник УРСР (1991). Лауреат Державної премії УРСР ім. Т. Шевченка (1989).

Народився 27 січня 1911 року в багатодітній (8 дітей) селянській родині в селі Лип'янка, тепер Шполянський район, Черкаська область,Україна.

Навчаючись у 4-му класі, здобув 1-ше місце на районній художній виставці.

Іван Гончар з матір’ю

1927 року до його села приїхав музикант і фольклорист Максим Коросташ, який, дізнавшись про талановитого хлопця, взяв його під свою опіку, допоміг поступити в Київську художньо-індустріальну школу й оселив у своїй квартирі на Гоголівській вулиці. У цей час І. Гончар мав змогу зустрічатися з музикознавцем Климентієм Квіткою та письменницею Оленою Пчілкою.

1930 — закінчив Київську художньо-промислову школу (майстерня В.Климова).

1931–1936 — навчався в Київському інституті агрохімії та ґрунтознавства.

Як скульптор виступив у 1930-х роках роботою «Шевченко у дяка».

За участь у Другій світовій війні, яку закінчив у Берліні, отримав орден Вітчизняної війни II ступеня, медалі «За відвагу», «За перемогу над Німеччиною». По закінченні війни йому вдалося попрацювати у Віденській академії мистецтв, поїздити містами Європи, замальовуючи її архітектурне обличчя.

Працював у галузі станкової та монументальної пластики. Скульптурним творам Гончара притаманні сміливе моделювання форми, динамічні композиції, портрети — чітко окреслені характери.

Зібрав велику колекцію етнографічних матеріалів, творів народного мистецтва. Створив перший в УРСР приватний музей, який облаштував у власному будинку, спорудженому на виділеній Спілкою художників УРСР землі — неподалік від Києво-Печерської лаври.

Експонати для музею збирав під час імпровізованих експедицій Україною. Колекція налічує 7 тисяч предметів: ікони, народний одяг, дерев'яні скульптури, музичні інструменти, іграшки, вироби з металу. Окремий масив колекції становлять 20 тисяч архівних світлин із різних регіонів України.

Музей було відкрито для загального огляду 1959 року. Невдовзі він став одним із найвідвідуваніших місць у Києві. Тут збиралися шістдесятники, сюди приходили закордонні гості. Навіть державні туристичні організації потайки водили до нього іноземців. З популярністю Гончара як колекціонера почав зростати й тиск на нього. Петро Гончар пригадує, що вже наприкінці 1960-х рр. були перші погрози — нарівні зі словесними атаками вдавалися й до конкретних дій: одного разу підпалили двері, згодом згоріла майстерня у дворі. Відверте роздратування першого секретаря ЦК КПУ Петра Шелеста викликала подвижницька діяльність Івана Гончара. Зібрана ним колекція унікальних етнографічних експонатів не поступалася за своєю цінністю збіркам ряду провідних державних музеїв. Петра Шелеста непокоїла та обставина, що «приватну збірку українського народного мистецтва в будинку скульптора І. Гончара систематично відвідують представники різних областей республіки, в тому числі націоналістично настроєні елементи, які використовують своє перебування там для ідеологічного впливу на відвідувачів». У 1968 Шелест підтримав комплекс заходів Комітету держбезпеки при РМ УРСР, які мали примусити Гончара передати зібрані ним старожитності до державних музеїв. Дізнавшись через рік, що музей І. Гончара продовжує існувати Шелест, звинуватив спецслужби у бездіяльності.

1972 року І. Гончара виключили з КПРС з одночасною вимогою передати збірку в державні музеї. Ця подія стала великим ударом для митця. Втратити партійний квиток означало втратити роботу, бо тоді все робилося через держзамовлення. «Його могли посадити, але на те не було вагомих причин: він не боровся з владою, правильно цитував думки Леніна щодо розвитку нації, — згадує Петро Гончар. — Звісно, його провокували: підсилали людей, які просили за валюту продати старожитності. І якби він продав, то це був би привід — торгує за валюту. Крім того, він був настільки впливовий своїм просвітництвом, що його знали за кордоном».

У серпні 1973 року за рішенням Київського бюро обласного комітету КПУ заборонено для демонстрування кінострічку «Соната про художника», присвячену відомому українському скульптору і музейнику І. Гончару (режисер В. Шкурін).

На основі своєї збірки І. Гончар уклав альбом «Україна й українці» — певну місцевість ілюстрував фотографіями характерних типажів місцевих мешканців, замальовками церков і жител, зразками вишивки, ткацтва, гончарства. Все це супроводили підписи, зроблені каліграфічним почерком. З цієї праці утворилося 18 томів унікальних даних.

Помер від лейкемії в лікарні у Феофанії. Похований у Києві на Байковому кладовищі, поруч із могилами Івана Світличного та Івана Миколайчука. Того ж року (1993) хатній музей Івана Гончара став державним.

Продовження справи Івана Гончара

Музей Івана Гончара

1993 року на базі приватної колекції Івана Гончара засновано Український центр народної культури «Музей Івана Гончара» — державний всеукраїнський спеціалізований науково-дослідний культурно-освітній заклад, розташований у Києві по вул. Івана Мазепи, 29 (колишня канцелярія генерал-губернатора).

Із 18 томів альбому «Україна й українці» станом на 2011 р. вийшли друком три: «Україна й українці. Загальний том», «Україна й українці. Галичина, Буковина», «Україна й українці: Київщина Лівобережна». На вересень 2011 року заплановано вихід ще кількох томів.

“Прийду я з міста в свою рідну хату-музей – і ніби прийду з чужої країни в свою рідну. Вирує Хрещатик, гомонять вулиці і установи сивого Києва чужою, хоч і сусідньою мовою, а моя хата дзвенить рідною мовою, рідною піснею. Скрізь по місту кують брехні проти мого народу, плюють йому в душу, об’їдають його, зневажають його, лицемірять і обпльовують його. А в моїй хаті своя свята правда, палке серце народу, його теплий дух, що огріває наші змучені душі”.

Так записав у своєму щоденнику 2 квітня 1969 року Іван Гончар, скульптор, заслужений діяч мистецтв УРСР.

Джерела: https://ukurier.gov.ua/uk/articles/nezabutnij-ivan-gonchar-sotvoriv-svitlinnu-sagu-uk/

https://honchar.org.ua/p/ivan-honchar-schodnya-1960-1963/

https://www.facebook.com/khramhohm/posts/1838724632946902

https://honchar.org.ua/

Посилання на відео про життєвий та творчий шлях митця:

https://www.facebook.com/watch/?ref=saved&v=709652329751605

https://www.facebook.com/suspilne.oko/posts/1586658321537094

вівторок, 26 січня 2021 р.

245 років від Дня народження Ернста Теодора Амадея Гофмана

пʼятниця, 22 січня 2021 р.

Данило Георгійович Нарбут

Данило Георгійович Нарбут

– син видатного художника-графіка Георгія Нарбута; заслужений художник України (1990), народний художник України (1994) та лауреат Державної премії імені Тараса Шевченка (1996).

Данило Нарбут – син Георгія Івановича Нарбута, відомого українського художника-графіка, який ще 1912 р. означував свої національні козацькі корені в підписі під родинним гербом “мазепинець полку Черниговского, Глуховской сотни, старшинській син и гербов и эмблемат живописець”. Коли Георгій Нарбут помер, Данилові було лише чотири роки. Батька свого він майже не пам’ятав, але все життя залишався відданим його суспільно-естетичним ідеалам. Данило Нарбут неодноразово повторював слідом за батьком: “хочу віддати Україні всі свої сили”. І саме через ці патріотично-безкомпромісні наставляння ще за життя Данило Нарбут зажив великої слави серед шанувальників його таланту, а також любові, хто мав за щастя зустрічатися з ним, спілкуватися, радіти за рідне виплекане ним мистецтво і милуватись з цим великим життєлюбом усім українським народним – селом, небом, городами, хатами, людьми на базарах, дідом Корнієм, бабами Катериною, Люською, рідною для нього Черкаською землею; жити пам’яттю про козацьке лицарство, про отаманів Холодного яру Василя, Петра, Семена Чучупаків, Іларіона Завгороднього, Федора Уварова, Івана Лютого-Лютенка, Пилипа Хмару, жити вірою в прийдешнє, жити і творити, бо якщо не творити, то нащо таке життя; хто мав за щастя спілкуватися з Данилом Нарбутом, той ніколи не забуде зустрічей з ним.

Данило Нарбут народився 9 (22) січня 1916-о року у Петрограді. Навчався малюванню з семи років; з чотирнадцяти працював у декоративній майстерні Київського театру опери та балету. У 1936-у році був заарештований і засуджений за антирадянську діяльність. Його звинуватили у “несообщении о тайном сговоре против советской власти”. Художник два роки провів у виправно-трудових таборах посиленого режиму з подальшою висилкою і забороною жити у Києві. Справжня причина його арешту та засудження невідома й до цього часу; впродовж життя Данило Георгійович був переконаним українським націоналістом. На початку 1990-х років стояв біля витоків УНА-УНСО.

У 1939-у році Нарбут пішов добровольцем на Другу Світову війну.

1941 під Каневом потрапив у німецький полон, згодом був звільнений, перебував на окупованій території. Працював у театрах Києва, Ковеля, Коломиї. На час закінчення II світової війни перебував в Австрії. Після повернення в Україну працював художником у Луганському, Чернівецькому, Івано-Франківському та ін. театрах. 1965–70 – головний художник Черкаського музично-драматичного театру.

Усього митець оформив близько 250 вистав в різних театрах України, з них п’ята частина – на черкаській сцені. Він привніс до театру високу національну образотворчу ідею. Також Данило Георгійович створював оригінальні театральні костюми: не лише відтворював епоху, побут, а й розкривав внутрішній світ героїв вистави. Прекрасно знав історію костюма, його етнографічні особливості, умів виразно і принципово точно використати це на сцені. Черкаський період вважається часом розквіту мистецького таланту Нарбута. Після виходу на пенсію зайнявся станковим живописом на історичну й фольклорну тематику.

Самобутня творчість Нарбута зросла на українському грунті: її витоки знаходимо в героїчному епосі, в народних піснях і баладах, в козацьких думах, в легендарному образі козака Мамая. Звертаючись до давньої української народної картини, Нарбут створив серію полотен “Козак Мамай”. Перші спроби були навіяні відомим романом О. Ільченка «Козацькому роду нема переводу». До речі, Д. Г. Нарбут був чудовим декоратором та ілюстратором. Перші його твори, що були придбані Черкаським краєзнавчим музеєм (для майбутнього Художнього музею), це ілюстрації саме до цього роману. Нарбут осучаснив свого Мамая: козаки наче живуть серед нас, вони – учасники минулих та повсякденних подій. У творі, присвяченому П. О. Білецькому, Мамай зображений червоноармійцем, поверх гімнастерки в нього червоний козацький жупан. Як і в народних картинах, зображення має оригінальний супроводжувальний текст: “Завжди в борні за честь і за свободу козак Мамай – улюбленець народ”. Можна бути переконаним, що Нарбутівський козак Мамай став віссю його життя, набув його генетично-біографічних рис. Мандрівний козак з бандурою, стомлений у своїй скорботі самотинно сидить в зоряній ночі, занурений думками у свою печаль – такою картиною Д. Нарбут передав своє горе про втрату близької людини – матері. Картина має промовисту назву “1981 року 6 серпня померла МАТИ” (1995). Інша його картина “Сидить Мамай у тіньочку, у вишневому садочку” (1996) повна оптимізму, жаги до життя та українського колориту.

“Сидить Мамай у тіньочку, у вишневому садочку”

Своїм нащадкам митець залишив роботи, присвячені історії Київської Русі, життю волелюбного козацтва, природі України, полотна на теми українських свят і обрядів, народного побуту та історичних героїв. Портретна галерея українських гетьманів і полковників – помітний малярський вклад митця у відроджувану історію українського народу. Зокрема, Шевченківську премію художник отримав за портретні серії “Сподвижники Б. Хмельницького”, “Гетьмани України”, а також за філософсько-історичне полотно “Страшний суд”.

Картини Данила Нарбута з народознавчо-етнографічної тематики демонструють знання автором давньої міфології, демонології, обрядів і звичаїв. До таких робіт відносяться полотна “Колядки”, “Щедрий вечір”, “Скоморохи”.

“Щедрий вечір”

Остання серія його робіт – “Квіти України” – вдало поєднує символіку образів, утверджує перемогу добра на Землі, що є головним лейтмотивом творчих надбань художника. “Квіти України” виглядає своєрідним заповітом. Усе, що український народ на генетичному рівні утримував, – міфи, звичаєвість, обрядовість, вірування, одухотворення своє і світу довкола – прагнення до прекрасного, в серії майстра знайшло образне втілення.

“Цвіт папороті”

“Любисток”

Режисери кіностудії ім. Довженка, знімаючи фільми про козаччину, часто зверталися до Нарбута за консультаціями, бо краще ніхто не давав порад щодо одягу та зброї.

“Вибори кошового”

“Рушники”

3 березня 1998 р. у вісімдесят два роки помер Данило Нарбут. Смерть підкралася до нього зненацька. На мольберті Данила Георгійовича залишилася незакінчена велика ікона-триптих “Святі землі Руси-України”.

Роботи Данила Георгійовича Нарбута прикрашають багато музеїв України та зберігаються у приватних збірках Австралії, Бельгії, Німеччини. Велика серія, об’єднана однією назвою “Гетьмани України”, експонується в музеї Б. Хмельницького при національному Чигиринському заповіднику. Та, безперечно, найбільша колекція робіт різних періодів творчості Майстра, багатьох тематичних напрямків, близько 150 полотен, що досить повно характерризують непересічну особистість автора, знаходиться в Черкаському музеї. Черкаська дитяча художня школа, що носить його ім’я, формує власний музей майстра. Таким чином, Данило Георгійович Нарбут – справжній син свого народу, український інтелігент, який через усе життя проніс любов до України, який робив усе від нього залежне, щоб відродити українські традиції, українську мову, українське минуле. На нашу думку, дуже важливо вивчати життя таких непересічних людей, як Д. Г. Нарбут, для того, щоб молоде покоління українців на прикладі їх життя, їхньої творчості розвивалося, росло, викохувало в собі любов до Батьківщини, рідного краю, українського народу. Неможливо побудувати сильну, високоморальну державу без покоління патріотів, відданих синів та дочок свого народу, ненькиУкраїни. І саме Данило Нарбут, як інтелігент з “великої” літери є і завжди буде взірцем для наслідування прийдешнім та майбутнім поколінням.