ARТ- територія: Театральні обрії "Сценічні шедеври Леся Курбаса" (до 135-річчя з Дня народження великого режисера і творця українського театру)

Його серце належало театру

1887, 25 лютого - на Львівщині у родині акторів народився Лесь Курбас (справжнє ім’я Олександр-Зенон Курбас). Фундатор модерного українського театру, актор, режисер, драматург, засновник театру «Березіль», перекладач, репресований сталінським режимом.

Про нього сьогодні нагадує “Молодий театр” та “Березіль”, адже саме він був засновником цих театрів в Україні, про які зараз знає кожна освічена людина. Вклад Леся Курбаса у розвиток модерного українського театру прирівнюють до вкладу видатних європейських режисерів, але, на жаль, через сталінський режим реалізувати до кінця свій потенціал у житті йому не вдалося.

Курбас, за спогадами сучасників, мав філософський склад мислення і багатогранну ерудицію, був цілим театральним інститутом. Його називали мрійником, філософом, мислителем. Актриса Молодого театру і учениця Курбаса Поліна Самійленко згадувала: «Під впливом Курбаса – ерудованого мистецтвознавця, історика, філософа – і нам хотілося «проковтнути» всі бібліотеки, музеї, картинні галереї».

В Музеї театрального, музичного та кіномистецтва України експонувалася виставка під назвою «Людина, яка була театром». Так про Леся Курбаса колись сказав письменник Олександр Дейч. Цей вислів абсолютно точно характеризує весь життєвий шлях Леся Степановича. Ще в школі, коли він брав участь у шкільних концертах і вечорах, друзі його називали клоуном, комедіантом, арлекіном. До речі, пізніше Лесь Курбас сформував ідеал актора, якого називав «розумним арлекіном».

Творчий внесок, нелегка доля Леся Курбаса

Лесь Курбас родом із Львівщини (місто Самбір, 25.02.1887). Батьки – актори Степан та Ванда Курбаси, які, втім, не зважаючи на малі статки, спромоглися дати синові хорошу освіту: він навчався у Тернопільській гімназії, у Віденському та Львівському університетах, закінчив драматичну школу при Віденській консерваторії. тому й увібрав у себе пласти європейської культури. У цей час захопився театральним експериментаторством, закінчив драматичну школу при Віденській консерваторії.

Згодом здійснилась його мрія – став працювати у Наддніпрянській Україні, в театрі Садовського (Київ). Організував студію молодих акторів, з якої виріс згодом Молодий театр.

Був також відповідальним секретарем тижневика «Театральні Вісті» (1917).

В 1919 працював режисером Київського оперного театру «Музична драма».

Лесь Курбас заснував шість театрів, перший серед радянських діячів мистецтва отримав театральну медаль Парижа у 1925 році, на одеській кіностудії зняв декілька стрічок, виховав плеяду молодих і талановитих акторів українського театру, разом із драматургом Миколою Кулішем створив неперевершений творчий тандем, написав низку статей із драматургії. Завдяки Курбасу українське сценічне мистецтво європеїзувалося, відкривало для глядачів нові теми, героїв, прийоми. Він намагався поєднати національні традиції з найновішими формами європейського театру.

Молодий театр і Мистецьке Об’єднання «Березіль», створені Курбасом, стали свідченням того, що талант, ентузіазм, віра, праця, самовідданість згуртованих навколо однієї ідеї людей, можуть дати той результат, якого прагнеш. Він завжди оберігав студійну основу театру, вважаючи, що актор повинен постійно вдосконалюватись як фізично, займаючись своїм тілом, голосом, пластикою, так і духовно, збагачуючи знаннями і відкриттями свою душу. Тому при Молодому театрі і «Березолі» систематично проводились лекції, тренінги, навчання. Курбас стверджував, що актор повинен бути не тільки талановитим, але й висококультурним і неодмінно працювати над розширенням свого світогляду. У «Березолі» «добивалися світогляду не менше ніж майстерності. Там не уявляли собі одного без іншого у творчій роботі», – казав Лесь Степанович. Також у «Березолі» виховувалося нове покоління акторів, художників, режисерів. Курбас був переконаний, що режисер має здобувати освіту безпосередньо при створенні вистави, а не «у тепличний умовах навчального закладу».

Митець хотів змусити глядачів позбутися відчуття національної меншовартості. Закликав подолати обмеження свободи самовираження й не боятися виходити до світу з мистецькими пошуками та експериментами.

Лесь Курбас був засновником спочатку політичного (1922—1926), а потім і філософського (1926—1933) театру в Україні. У виставах свого філософського театру «Березіль» (Харків) Курбас змальовує всесвіт, де головним стає особлива довіра до життя людини у всіх його суперечностях. В листопаді 1922 у Києві в державному народному театрі відбулася прем’єра вистави Тараса Шевченко «Гайдамаки» (режисер Л. Курбас).

Де б не з’являвся, він завжди збирав навколо себе однодумців, разом з якими експериментував і шукав нові шляхи для розвитку українського театру. Свого часу він працював з відомими й авторитетними режисерами і театральними діячами, такими як: Гнат Хоткевич, Йосип Стадник, Микола Садовський. У цій співпраці він отримував важливий для себе досвід, але кожного разу швидко розумів, що йому потрібний інший театр, театр, в якому він сам буде режисером. Часто критики і недоброзичливці звинувачували Курбаса у тому, що він нехтує традиціями, захоплюючись у своїй роботі експериментами. Але позиція Леся Курбаса у цьому питанні була однозначна і категорична: «Традиції треба поважати, а не схилятися перед ними. А стати їм на плечі і іти далі».

Протягом 1924-1925 рр. Курбас працює на Одеській кіностудії ВУФКУ. За цей період він знімає три кінофільми: «Вендета», «Пригоди Макдональда», «Арсенальці», які створює разом з художником В. Меллером і акторами «Березолю» (Й. Гірняком, А. Бучмою, С. Шагайдою, В. Чистяковою та ін.). На жаль, жоден з цих фільмів поки не знайдено.

Режисера, який створював авангардні вистави, звинувачували у тому, що він абсолютно нехтує думкою глядача, який часто не готовий до подібних театральних пошуків. Але для Леся Курбаса був дуже важливий контакт з глядачем. Він завжди засмучувався, якщо глядач виставу не сприймав. Тому за його побажанням у театрі були введені анкети, які роздавалися глядачам перед виставою, а потім ретельно вивчалися в режисерській лабораторії. Ці анкети, велика кількість яких зберігається у фондах Театрального музею, складалися з двох частин: у першій частині глядач залишав інформацію про себе, у другій – свої враження від вистави. Та і співробітники театру теж вели свої спостереження за глядачами.

Творчі тандеми з драматургом Миколою Кулішем (1892—1937) і художником Вадимом Меллером (1884—1962) були для нього дуже успішні.

Але не для радянських критиків. Проти Леся Курбаса були висунуті звинувачення в «похмурості», викривленні оптимістичної радянської дійсності. Він, у свою чергу, вбачав свою творчу місію ще й у боротьбі зі спрощенням та вульгаризацією мистецтва.

Цей рух до оновлення культури насильно припинили 1937 року. Курбаса та співзвучне йому покоління українських митців нарекли Розстріляним відродженням.

Про особисте

Мало хто знає, що, на відміну від діяльності актора та режисера, перше кохання Курбаса ледь не позбавило його життя…. Покохавши дружину режисера театру, в якому він грав, Лесь вирішив покінчити життя самогубством та вистрілив собі у серце. Куля пройшла через груди і зупинилася у серці.

На щастя, життя дало йому ще один шанс, який він використав для розвитку української культури. Тож решту своїх років Лесь Курбас прожив із кулею в серці, адже якби він її вилучив, то загинув би.

Курбас вирішив присвятити себе режисурі і створив “Молодий театр” і розпочав усе з “білого листа”…

Тут же ж Курбас зустрічає своє друге кохання, і розуміє, що він не втратив, а знайшов “частинку себе”. Молода балерина Валентина Чистякова під керівництвом Леся стала однією з найвідоміших актрис у Києві. Разом пара прожила 18 років, поки Курбаса не зустріла смертельна участь….Але почати все з “білого аркуша” – не значить, що в житті не буде випробувань…Через кілька років після спільного життя Валентина закохується в найкращого актора театру Курбаса. Закохані дуже страждали, бо вони не хотіли завдавати болю Лесю Курбасу, і вирішили кинутись з моста. Молодий актор захотів першим піти на цей крок, а Чистякова втратила свідомість, так і не стрибнувши. Коханий Валентини загинув…

Загибель

Лесь Курбас був однією з зірок українського відродження, тож не міг не привернути увагу чекістів. Почалося все з жорстокої критики його творчості як невідповідної стандартам пролетарського мистецтва.

А у 1933 році політ цього «мудрого птаха» було перервано. В цей час Лесь Курбас працював в театрі «Березіль» над виставою «Маклена Граса» за п’єсою Миколи Куліша. Ця вистава стала останньою постановкою Леся Курбаса в рідному театрі. Після громадського перегляду його було звільнено з театру. У Театральному музеї зберігається ескіз художника Меллера, на якому зображено героя вистави Падура біля собачої будки. На знак протесту колишній музикант добровільно оселяється у собачій конурі. Курбас і Куліш таким чином «протестували» проти тодішніх реалій, в яких митців хотіли бачити псами, які виконують команди своїх господарів. Самі вони в силу свого таланту й відчайдушності в такі «будки» не лізли, тому і платили за це спочатку своєю роботою, а пізніше життям.

Звинувачений у схильності до українського націоналізму, Курбас наприкінці 1933 року залишив свій театр у Харкові та переїхав до Москви. Тут працював у державному єврейському театрі. 26 грудня 1933 року чекісти заарештували Курбаса у Москві.

«Курбас Олександр Степанович, – йшлося в постанові про арешт, – викривається в тому, що був членом контрреволюційної Української військової організації».

9 квітня 1934 року судова трійка колегії ГПУ засудила Курбаса до 5 років таборів,його було відправлено етапом до Харкова та вислано на будівництво Біломорсько-Балтійського каналу, на Медвежу Гору, а потім – на Соловки. На Соловках Курбас ще займатиметься театром, він і там організовуватиме постановки п’єс і сподіватиметься, що через п’ять років знову побачить рідних та стане вільним. Та на волю режисер ніколи не вийшов.

9 жовтня 1937 його засуджено до страти. 3 листопада 1937 до двадцятої річниці «Жовтневої революції» у Соловецькому таборі особливого призначення його було розстріляно в урочищі Сандармох, а 1957 року посмертно реабілітовано.

Радянська влада не пробачала індивідуальність і безжально вщент руйнувала життя тих, хто насмілювався бути мислячим. Інакшим …

Можна сказати, що Лесь Курбас тричі зазнав смерті. Перший раз – моральної, коли його звільнили з посади художнього керівника театру «Березіль» з формулюванням, «щоб він не збив театр з вірного шляху». Другий раз – фізичної, коли його було розстріляно у Сандармосі, і третій раз, коли хотіли вбити пам’ять про нього. Після його смерті ще довгі роки його називали «ворогом народу» і забороняли навіть згадувати його ім’я. Але третій раз вбити його як не намагалися, але не змогли.

Однією з улюблених фраз Курбаса була така: «Мистецтво повинно народжуватись легко. Це як політ. Подумав про щось хороше, відкрив очі, вдихнув повними грудьми – і злетів…». А за словами Андрія Макаренка Курбас неодноразово казав: «Тисячу разів доцільніше дряпатися на Говерлу і зриватися з неї, доцільніше потовктися при цьому як слід, але таки видряпатися на неї, ніж повзати на низах». Курбас як ніхто інший розумів правдивість цих слів, бо сам таких «Говерл» за своє життя здолав чимало.

Пам’ять про Леся Курбаса вшанована у назвах вулиць, пам’ятних дошках, його ім’я внесено до календаря пам’ятних дат ЮНЕСКО. Ідеї Курбаса втілюються у створеному державному центрі театрального мистецтва ім. Леся Курбаса, новатори та революціонери театру нагороджуються премією його імені.