ARТ- територія: Фантастичне життя та казкова творчість Емми Андієвської ( до 90-річчя відомої української письменниці, художниці)

Фантастичне життя

та казкова творчість

Емми Андієвської

( до 90-річчя відомої української письменниці, художниці)

Авторка понад сорока україномовних поетичних та прозових книг, якій у дитинстві забороняли спілкуватися українською. Її картини є у музейних та приватних колекціях по всьому світу. Українська художниця та письменниця Емма Андієвська виїхала з рідного Донбасу до Німеччини в роки Другої світової війни після того, як її батька — відомого українського хіміка-винахідника Івана Андієвського — застрелили енкаведисти. Живучи поза батьківщиною, Емма Андієвська завжди залишалася в українському контексті: Український вільний університет у Німеччині, Нью-Йоркська поетична група у США та інші. Україні, яку колись змушена була покинути, вона присвячує усю свою творчість. Історія Емми Андієвської — яскраві клаптики спогадів. Разом із тисячами картин та поезій, її історія — найцінніше, що у неї є.

Народилася Емма Андієвська у 1931 році в Донецьку, який тоді називався Сталіно. Батьки Емми — українці. Мама, агроном за освітою, працювала вчителькою біології. Виховуючи Емму в російськомовному середовищі, вона воліла не згадувати про те, що походить із заможного козацького роду. Батько був теж з української, але русифікованої родини. Іван Андієвський був хіміком-винахідником, якого у 1941 році розстріляли радянські спецслужби. Уся їхня родина була під загрозою знищення.

У 1943 році, коли німці вже відступали, дванадцятирічна Емма з мамою і молодшим братом виїхали до Німеччини й оселилися в англійській окупаційній зоні Берліна, де й прожили до 1949 року.

Родина Андієвських жила у Берліні під фальшивим німецьким прізвищем. Емма ходила до школи з вигаданою біографією, не знаючи спершу ані слова німецькою. Але мову вона швидко вивчила і вже допомагала мамі залагоджувати справи, адже та німецькою не говорила.

Наприкінці 1949 року, під час блокади Берліна (або так званої Берлінської кризи), коли радянські війська заблокували залізничні та автомобільні шляхи до Західної Німеччини, родина Емми переїхала спочатку до табору переміщених осіб у Міттенвальді, а потім — до Мюнхена, де Емма згодом вступила до Українського вільного університету (УВУ) на філологію та філософію.

ТАБОРИ ПЕРЕМІЩЕНИХ ОСІБ АБО ТАБОРИ ДІ-ПІ

Скупчення переміщених осіб на території Західної Німеччини й Австрії, окупованих з 1945 американськими, британськими й французькими військами. У 1947 році у таких таборах перебувало понад 200 тисяч українців.

Там вона вивчала санскрит і старогрецьку мову у Володимира Державіна — українського поета, перекладача, літературознавця і критика, активного діяча Мистецького українського руху, члена НТШ (Наукового товариства ім. Шевченка.) та Української вільної академії наук.

Живопис

Живопис Емми Андієвської називають пречистою автентикою модернізму. Вільний політ уяви, філософські підтексти, глибинний архаїзм та форма примітивізму, складне переплетення кольорів та композицій. Вона малює і, як саме каже, повторює свої картини багато разів. На її малярські роботи, зізнається, найкраще реагують діти, бо вона «реабілітує дитинство людства».

Виховання, на думку Емми Андієвської, встановлює багато рамок. Зробіть експеримент: покажіть щось незвичайне дитині, якій ніколи чогось не показували. Ви побачите, як вона реагує. Якщо вона допитлива і їй це цікаво, вона наче включає додаткові прожектори, які засвоюють, дають їй змогу засвоювати.

Емма почала малювати у чотири роки. Спочатку мама зберігала її малюнки, але коли родина тікала до Німеччини, то з собою вони взяли лише трохи їжі, а малюнки залишили. Художниця каже, що намалювала в своєму житті стільки картин, що навіть не пам’ятає першої.

— Я не вигадую, я нічого не вигадую. Мені просто Господь якось їх впихає, ті (образи), то Він сміється і малює з мене. А я дуже малої думки про себе завжди.

У 15 років мама повела Емму до вчителя співу, аби та тренувала легені. Тоді виявилося, що у Емми густе оперне контральто, неймовірний голос. Дівчина вчилася співу і не раз виступала перед повними залами. Втім, із часом спів вона покинула.

Живопис Емми Андієвської потребує, аби до нього поверталися знову і знову. Одну й ту саму картину варто переглядати по декілька разів. Щоразу відкривається щось нове. Щоразу ніби розумієш її світ краще.

— Просто мені це дається. Я — візіонер. Це не від мене залежить, це мені якось дано. Змалечку я тримала язик за зубами, бо знала, шо мені дадуть за візіонерство. Я була дуже складна дитина.

Вдома Емма відчувала, що небезпечно бути незвичною, адже дорослі дуже не люблять, коли щось їм незвичне. Емма багато чого вміла. У неї виходило все, за що тільки не бралася. Але вона щоразу робила вигляд, що то випадково.

У 1957 році Емма Андієвська переїхала до Нью-Йорка, де прожила декілька років і подала документи на американське громадянство. Там вона познайомилася з майбутнім чоловіком — також українським емігрантом — літературознавцем, літературним критиком, перекладачем Іваном Кошелівцем, з яким врешті прожила у Мюнхені аж до самої його смерті у 1999 році.

Після заміжжя Емма з Іваном повернулась до Мюнхена. Іван Кошелівець також емігрував під час Другої світової війни, з Ніжина. Спочатку, в 1951—1955 редагував у Австрії літературну сторінку часопису «Сучасна Україна», що виходив у Мюнхені. Згодом на її основі створили «Українську літературну газету», редагував її разом з Юрієм Лавріненком. В цьому журналі друкувалися твори поетів Нью-Йоркської групи. У кінці 1960 року часописи «Сучасна Україна» і «Українська літературна газета» об’єднали, і з січня 1961-го почав виходити літературний та громадсько-політичний журнал «Сучасність», головним редактором якого став Іван Кошелівець.

Живучи за кордоном, Емма Андієвська постійно наголошує на тому, що всю свою творчість вона повсякчас присвячує Україні. До початку бойових дій на Донбасі відвідувала Україну і зокрема рідний Донецьк, організовувала творчі вечори, виставки картин, презентації книжок.

Все життя Емма Андієвська дарує свої картини. Щойно нове полотно висохне — одразу його віддає. Собі залишає трішки, а решту віддає до музеїв або приватних колекцій по всьому світові.