ARТ- територія: Графіті. Культура чи хуліганство?

Графіті. Культура чи хуліганство?

Графіті (італ. graffiti, що походить від grafficare — “дряпати”, дослівно “надряпані”) — спершу так називали одну з технік настінного малярства. Пізніше цим словом скористалися археологи, використовуючи його як загальний термін на означення всіх видів випадкових написів і малюнків на стінах будинків. Нині це поняття розширило свої межі, під графіті розуміють будь-які неофіційні публічні тексти, разом зі сучасними. Та більше, саме сучасні привертають увагу вчених і журналістів, тому в свідомості людини нашого часу зі словом графіті асоціюється передусім добре відомий їй розпис будинків, прогонів на поверхах, ліфтів, вбиралень тощо.

Графіті — явище надзвичайно давнє. Графіті зустрічаються археологами в багатьох культурах різних епох та континентів. Історичні графіті по суті є лінгвістичними і геометричними образами, де лінії означають послідовність букв і слів, які утворюють смисловий зміст.

Графіті — це насамперед закодований текст, символіка якого відбиває визначені події культурного, політичного або громадського життя соціуму, членами якого є його виконавці. Саме контекст розкриває основний зміст того, про що говориться в конкретному графіті, підкреслюючи приналежність одиничного до загальної традиції. Графіті викликає різні емоції і думки.

Хто придумав графіті?

Стверджують, що перші графіті побачили світ ще в Стародавній Греції. Начебто якісь надписи-розмальовки знайшли на вулицях Ефесу. Бум графіті почався у 60-х роках минулого століття у Нью-Йорку, коли місцеві графіті-творці залишали свої імена на вагонах метро. Рух набрав обертів і привернув увагу всього світу, коли у 1971 в The New York Times вийшла стаття про одне з найбільш прославлених «вагонних» імен – TAKI 183. Ще десять років знадобилося, щоб графіті опинилося на стінах будинків і в переходах.

Які стилі графіті найпопулярніші?

«Tags» – просто підпис графіті-художника, найпоширеніший і найпростіший стиль.

«Stencils» – це спосіб швидкого нанесення малюнка на стіну. Усе просто – трафарет з вирізаним малюнком прикладають до стіни і замальовують фарбою, найчастіше з балончика.

«Stickers» – малюють на водяному папері та розклеюють.

«Throw ups» – це як «Tags», тільки великих розмірів. І пишуться не імена, а текст, зазвичай, двома кольорами.

«Pieces» – це вже ближче до мистецтва у його більш звичному для нас розумінні, твори з композицією і задумкою. Невеликі настінні картини з фігурами, символами, насиченими кольорами – найчастіше їх погоджуються вважати артом.

Найвагоміші постаті зі світу графіті

TAKI 183 і Tagging

Це той самий графіті-художник, про якого написала The New York Times. Виявляється, він був кур’єром і, переміщаючись містом, залишав скрізь свій нікнейм «ТАКІ 183» – це було його ім’я і номер вулиці, на якій він жив. Після газетної статті сотні тінейджерів стали наслідувати його і розписувати Нью-Йорк.

Корнбред і початок сучасної історії графіті

Дерріл Маккрей (з нікнеймом Корнбред) – також один із перших райтерів (графіті-художників). Історія його творчості почалася з кохання. Щоб привернути увагу дівчини, він розписав майже всі околиці надписом «Cornbread Loves Cynthia», що означає «Корнбред кохає Синтію». Невідомо, чи допомогло це хлопцю добитися взаємності, але очевидно допомогло зрозуміти: малювати на вулицях йому подобається. Для виразності поруч з іменем Корнбред став зображувати маленький літачок. Одне з таких графіті намалював навіть на слоні у місцевому зоопарку, за що потрапив за ґрати.

Жан Мішель Баскія і SAMO

1977-1980 роки – період легендарного Жана Мішеля Баскія. У 17 років він розписував стіни Мангеттена короткими саркастичними фразами, які пізніше розповзалися по всьому Нью-Йорку, і підписував їх псевдонімом SAMO. Пізніше перейшов до більш масштабних графіті. Це був мікс протестів: політика, людські стосунки, особисті переживання. І, можливо, як часто буває в сучасному мистецтві, він став популярним завдяки критикам, які знаходили глибокий сенс у його творах. А ще він був другом одного із засновників поп-арту Енді Воргола, що точно додало йому скандальності. Як наслідок, сьогодні ним одержимі топ-галереї та мистецькі аукціони.

Блек ле Рат і стенсілси

А це вже з історії французького графіті. Ксав’є Пру (Блек ле Рат – псевдонім) зображував пацюків як анаграму мистецтва – «art»-«rat» на вулицях Парижа, пояснюючи, що ця тварина – єдина вільна у місті та може з’являтися всюди, як і вуличне мистецтво. Він перший почав застосовувати стенсілси (з англійської «stecilcing» – «трафарет») не для нанесення літер, а цілого малюнку. Така технологія дозволяла уникнути поліції. Його стиль розвивався з роками – часто це були чорно-білі малюнки людей на повен зріст на тему бездомності, людської моралі, медіа. Найвідомішими роботами є люди з телевізорами замість голів і Лейпцизька Мадонна, яку навіть занесли до списку історичних пам’яток.

Бенксі

Про нього говорить весь світ. Хтось називає Бенксі вандалом, який беззмістовно розписує стіни, а хтось – генієм. У 2018 році на аукціоні Sotheby’s його картину «Дівчинка з повітряною кулькою» купили за 1,04 мільйона фунтів стерлінгів. А відразу ж після покупки картина була розрізана на шматки на очах в учасників аукціону – вона пройшла через шредер, вбудований у раму. Це організував сам Бенксі. Навіщо? Припускають, щоб вкотре розкритикувати аукціони за їхні захмарні ціни та капіталізм. Ця людина сьогодні привертає чи не найбільше уваги до графіті-мистецтва та, мабуть, один з тих, хто сьогодні все ж зберігає легенду стріт-арту. Майже нічого невідомо з його біографії, він почав малювати свої стенсілси в кінці 90-х на вулицях Великої Британії з вигуками проти консьюмеризму (руху, спрямованого на захист прав споживачів), медіа та контролю держави. Анархізм і повна анонімність швидко зробили його відомим. Інтрига захопила вже не лише британців, остання його локація – Нью-Йорк. Бенксі малює свої стенсілси на вулицях і інших американських міст, стінах провінційних шкіл, таборах для біженців. Про нову роботу всі дізнаються, переважно, з його інстаграм-профілю, а вже потім вгадують, де це.

Його метафори не потребують якогось трактування чи критики мистецтва – вони прості, про актуальне. Це дівчинка, яку тягне у прірву з візком із супермаркету; бунтар, який тримає квіти замість коктейлю молотова або Стів Джобс у ролі біженця (його батько сам колись емігрував із Сирії до Америки).

Є робота, присвячена пандемії коронавірусу. На чорно-білому полотні зображений хлопчик, який замість Людини-павука та Бетмена грається в супергероїв фігуркою медсестри. Бенксі звертає увагу на те, настільки робота медпрацівників зараз, під час карантину, є важливою та цінною.

Картина знаходиться у відділенні невідкладної допомоги в одній з лікарень міста Саутгемптон, Великобританія. Поруч з роботою художник залишив записку для медпрацівників: «Дякую за все, що ви робите. Сподіваюся, картина трохи підбадьорить це місце, хоч вона й чорно-біла».

Бенксі разом з командою побудували парк НЕ РОЗВАГ «Дісмаленд» (з англ. «Dismal» – сумний, гнітючий, похмурий). Це абсолютно протилежний відомому всім парку розваг «Діснейленд».

«Дісмаленд» – це «сімейний тематичний парк, непридатний для дітей», як описав його сам Бенксі. А також квінтесенція всього того негативного та сумного, що є в сучасному світі.

Кожна деталь у цьому проєкті продумана. Наприклад, відвідувачів парку зустрічали похмурі співробітники, одягнені у костюми Міккі Мауса. По гучномовцю періодично щось оголошували для того, щоб нагнітати обстановку. Яскраві вивіски пропонували дітям оформити кредит на кишенькові гроші всього під 5000%. Аріель плющило так, що ніби ті, хто дивився на неї, вживали заборонені речовини. Карета Попелюшки перекинулася, і папараці замість того, щоб подивитися, чи вона взагалі жива, безупинно робили фотографії – алюзія на загибель принцеси Діани. На каруселі з різнокольоровими конями їздив м'ясник з ножем. До речі, заради цікавості можете прочитати в інтернеті про деспотичного Діснея та те, в яких умовах працювали мультиплікатори у нього в студії.

Він тримає у таємниці свою особистість, але таки з’являється на світських подіях, графіті-ярмарках, знімає фільми. І хоча його картини (художник створює невеликі полотна на такі ж теми) продаються за сотні мільйонів доларів на аукціонах, Бенксі влаштовує акції протесту проти такого консьюмеризму та мас-маркету. Він виставляє на продаж оригінали своїх робіт, видаючи їх за копії – всього за десятки доларів.

Де ще подивитися його роботи?

Сайт: https://www.banksy.co.uk/
Instagram: https://www.instagram.com/banksy/

Радикальна сторона графіті

Графіті завжди передує революції, війні, протесту. Проти влади, за владу, анархію – політика завжди є важливим аспектом стріт-арту. Після викрадення і розстрілу 43 студентів у мексиканському місті Ігуала, художники масово розписали стіни провокаційними графіті проти місцевої поліції та на честь загиблих. Усім відомий поцілунок Брежнєва та Гонеккера як втілення «перестройки» та початку руйнації Берлінської стіни. Темам сексизму та расизму присвячені сотні тисяч графіті, переважно невідомих митців. Норман Роквелл з 60-х присвятив життя створенню антирасистських графіті в американських школах.

То це мистецтво?

Так, у мистецьких колах графіті вже давно називають легітимною формою мистецтва. Для молодих людей це невід’ємна форма урбаністики. Важливим є акцент на колір і композицію. Якщо при цьому у малюнку присутня ще й філософія, «некомфортна правда», це надає йому особливого змісту, завдяки чому такі художники як Баскія чи Бенксі й стали відомими. Це мистецтво доти, доки воно несе в собі певну заяву суспільству.

Естетичність цих робіт, звісно ж, є суб’єктивним критерієм і залежить від складності роботи та майстерності виконання. А тепер найцікавіше: графіті не можна дискредитувати як витвір мистецтва тільки через локацію чи тому, що воно намальовано нелегально. Одна лишень манера, суть зображення й те, як воно створюється, є тим основним критерієм, за яким це стає мистецтвом.

 Тепер графіті можна побачити не лише на вулицях, а й у галереях. Більше того, їх уже визнали пам’ятками історії, які самі потребують захисту. Наприклад, житель 18-го округу Парижа, який зафарбував на своєму будинку малюнок Блека Ле Рата, був оштрафований за вандалізм.

У Цюріху під охороною держави перебуває «Ундіна» митця Гаральда Неделі. А у Брістолі громадяни вирішили на референдумі визнати графіті Бенксі витворами мистецтва. До слова, це також означає, що певною мірою знищені графіті Бенксі реставруватимуть.

Більше того, розписів на стінах не бояться – за них платять. Девід Чо став одним з найбагатших стріт-арт художників сучасності: він розмалював стіни першої штаб-квартири компанії Facebook разом з Марком Цукербергом.

А може, таки вандалізм?

Так, графіті – це і вандалізм також. Офіційно воно визнано мистецтвом лише в окремо відведених для цього районах у кількох десятках країн, наприклад, Австралії, Бразилії, Польщі, Чехії, Данії. Поза межами це завжди спочатку сприймається як акт варварства – і не тільки тому, що для багатьох графіті залишається таким же непорозумінням, як абстракції чи квадрати Малевича. Райтери “позначають” публічну та приватну власність, що спричиняє збитки власникам.

Найчастіше графіті з’являється в тих районах, де найлегше малювати – їх вважають “неблагополучними” і асоціюють зі злочинами та бандами. Такий дух стріт-арту часто закріплюється стереотипами про наркотики й андеґраундні клуби.

Мурали в містах – це теж графіті чи щось інше?

Щось інше. Муралізм – це не графіті, швидше, вуличні фрески. В Україні вже навіть існують певні арт-школи, де навчають такому малюванню, а кількість муралів на вулицях міст України стрімко зростає.

До створення муралів долучаються навіть органи влади. Так, КМДА підтримало міжнародний урбаністичний арт-проект Art United Us, який передбачив створення в Україні 100 муралів. Мета – привернути увагу людей до проблеми війни та насильства. Більшість робіт намалювали в Києві. Графіті різноманітні, з бразильськими, мексиканськими мотивами, але частіше – з автентичними українськими.

У той же час у Києві об’єднуються активісти International Xuj Art Foundation, які критично ставляться до муралів, вандалізують їх на знак протесту та вимагають дозволу від місцевих мешканців на їх створення.

Графіті – це і мистецтво, і вандалізм. Воно вже давно влилося в урбан-культуру, тому його не можна заперечувати – його треба досліджувати. Багато світових брендів подивилися на це з естетичного боку і використали для своєї продукції як маркетинговий хід. Тож кожен сам для себе вирішує – мистецтво це чи ні.